Tired of ads? Upgrade to paid account and never see ads again!

greatfamine3233


Голодомор 1932—1933 років


Спроба з негідними засобами
greatfamine3233

Хто й навіщо прагне переглянути Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні»

Володимир Василенко


У Верховній Раді України під номером 6427 від 26 травня 2010 року зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Автор законопроекту, позафракційний Народний депутат України В.Кисельов, пропонує, ні сіло, ні впало, відмовитися від кваліфікації Голодомору 1932—1933 років в Україні як злочину геноциду і вважати його просто «злочином тоталітарного режиму, трагедією Українського народу».
У підписаній В.Кисельовим пояснювальній записці він зазначає, що влада України в останні роки здійснила «значну роботу з формування громадської думки в Україні, а також за кордоном щодо визнання Голодомору геноцидом» і що «близько 30 урядів і парламентів держав, перш за все Східної Європи, Латинської Америки і деяких республік, що входили до складу СРСР, також визнали голод 1932—1933 років геноцидом». Після цієї констатації законодавець підсумовує, що прийняття його проекту, який передбачає відмову від кваліфікації Голодомору геноцидом, «сприятиме підвищенню авторитету України на міжнародному рівні». В. Кисельов стверджує, що у 1932—1933 роках масовий голод спостерігався «на півдні України» і що його зумовили «примусова колективізація, жорстке впровадження в СРСР тільки однієї «колгоспної» форми землекористування та неврожай».
Проте, як встановлено авторитетними дослідженнями на основі вивчення тогочасних метеорологічних даних, на території України у 1932—1933 роках неврожаю, викликаного стихійними лихами, не було. Примусову колективізацію та запровадження колгоспів в Україні було в основному завершено до початку масового голоду, який охопив не лише південь України, а територію всіх адміністративно-територіальних одиниць тільки Радянської України. На території Західної України, яка в той час знаходилася у складі Польщі, не було ні найменших ознак голоду. В Росії найбільше постраждали від голоду Північний Кавказ, Кубань та Нижнє Поволжя, в той час заселені переважно українцями.
«Продовольчі загони були законодавчо закріпленою формою вилучення державою сільгосппродукції у селян, насамперед зерна, — говориться у пояснювальній записці В. Кисельова, — для подальшого продажу його за кордон та отримання необхідної валюти для здійснення індустріалізації в СРСР». По-перше, ніякими законами створення і діяльність продовольчих загонів не регламентувалася і використовувалися вони не у 1932—1933 роках, а під час спроби комуністичного режиму запровадити «військовий комунізм» у 1919—1920 роках. По-друге, у здійсненні Голодомору 1932—1933 років в Україні були задіяні всі елементи партійно-радянської системи, від вищого керівництва до органів юстиції, суду, прокуратури, спецслужб, збройних підрозділів органів внутрішніх справ, ГПУ, Червоної Армії та прикордонних військ, а також спеціальні бригади місцевих активістів. По-третє, в українських селян в пік Голодомору, який припадає на першу половину 1933 року, вилучалося не тільки зерно, а все продовольство. Це було рівнозначним свідомому вбивству голодом частини української національної групи, оскільки в той час абсолютну більшість сільської людності складали українці, а абсолютну більшість українців складали селяни. За Всесоюзним переписом населення 1926 р., з 31,2 млн. жителів України сільське населення становило 23,3 млн., тобто понад 81%, а серед сільського населення українці становили 20,6 млн., тобто 87,6%. На початку 1932 р. населення України становило 32,5 млн., з яких у сільській місцевості проживало 25,5 млн. Як і раніше, серед сільського населення українці мали переважну більшість, а у деяких сільських регіонах їхня чисельність перевищувала 90%.
Наявність в очолюваного Сталіним комуністичного керівництва СРСР свідомого наміру знищити частину української національної групи підтверджується наступним:
По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян з Північного Кавказу в інші краї та в’їзд в Україну з Північного Кавказу», а також «масового виїзду з України в інші краї». Ця заборона свідомо позбавляла українських селян, що голодували, можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території, прирікаючи їх на голодну смерть.
По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти селянам, що голодували, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.
По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 р. зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. — 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.
По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі — в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т — у 1931 р., 1,6 млн. т — у 1932 р. та 1,8 млн. т — у 1933 р.
По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод для знищення українського селянства як частини української нації.
Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору в Україні і голоду в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману систему репресивних заходів для позбавлення селян всієї їжі та припинення їхнього доступу до їжі, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод як знаряддя геноцидного знищення.
Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932—1933 рр. і навмисного використання його для вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». З середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись. І він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. т і був набагато нижчим, ніж урожаї 1932—1933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн. т.
Між українським Голодомором і голодом, який у той період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації.
Правомірність і справедливість такої оцінки — очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України. Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) у період з 1917 р. по 1920 р. Радянська Росія, під вигаданим приводом надання збройної допомоги кишеньковій Українській радянській республіці, утвореній на противагу УНР, тричі завойовувала Україну. Підсумовуючи значення другого загарбання України у 1919 р., Ленін казав: «Ми тепер маємо Україну, це означає, що ми маємо хліб».
Реінтеграція України була успіхом кремлівського керівництва, який посилював владні можливості Москви, однак не скасовував свободи республіки у здійсненні свого власного національно-культурного політичного курсу. Більше того, політику українізації, відповідно до рішень VII конференції КП(б)У (4—10 квітня 1923 р.) та XII з’їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.), визнано офіційною лінією партії у сфері національно-культурного будівництва. Незважаючи на певні суперечливі моменти і певну непослідовність у її здійсненні, політика українізації була потужним засобом творення української України.
Українізація торкалася не лише царини застосування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. Зокрема, у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі О. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обѓрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути автономним економічним організмом (М. Волобуєв).
1928 р. ЦК КП(б)У знову порушив питання про передачу УСРР районів із більшістю українського населення Курської та Воронезької губерній, а також про запровадження українізації на Кубані, яка тоді, за традиціями, мовою, культурою, була українською, але почала вже втрачати свій український характер.
В Україні на кінець 20-х років із 17-ти дивізій, дислокованих у її межах, 8 були територіальними, тобто складалися з українців. Причому у військових навчальних закладах розпочалося викладання української мови.
Українізація об’єктивно була продовженням хвилі національного піднесення, викликаного проголошенням УНР і національно-визвольними змаганнями. Національне відродження України породило несприйняття і стурбованість кремлівського керівництва, перед яким, як раніше перед урядом Російської імперії, постала необхідність, але набагато масштабніша, «викоренення українського сепаратизму».
Найактивніша фаза цієї «роботи» розпочалася з організації і проведення у 1929—1930 рр. процесу Спілки визволення України (СВУ), спрямованого проти української провідної верстви, і завершилася винищенням мільйонів українських селян під час Голодомору 1932—1933 років. Обвинуваченим у справі СВУ, зазначали В. Пристайко та Ю. Шаповал, інкримінувалося прагнення зруйнувати СРСР, «відірвати» Україну від інших «союзних республік». Відтак, інспіруючи справу СВУ, комуністична влада, на її думку, ставила крапку на спробах тих або інших сил виступити під прапором «українського націоналізму» чи «сепаратизму». Отже, відбулася широкомасштабна превентивна зачистка української провідної верстви, яка в умовах широкого спротиву сталінській політиці на селі могла очолити боротьбу селян за повалення комуністичного режиму й утворення незалежної української держави.
Такий спротив спостерігався на всій території Радянського Союзу, однак найсильніший він був в Україні. Із зареєстрованих ОГПУ в 1930 р. 13754 (2,5 млн. учасників) селянських заворушень, бунтів і повстань — 4098 (понад 1 млн. учасників) відбулося в Україні і 1061 (приблизно 250 тис. учасників) — на Північному Кавказі. Як повідомляв заступник голови ОГПУ В.Балицький у 1930 р. в доповідній записці про політичний стан селянства в Україні у зв’язку з політикою ліквідації куркульства як класу, у деяких селах співають «Ще не вмерла Українa...» і виголошують гасла «Геть Радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!»
Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності й самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.
У пояснювальній записці В.Кисельова як аргумент на користь заперечення за Голодомором 1932—1933 років в Україні геноцидного характеру фігурує теза про те, що «у науковому світі і політикумі немає єдиної точки зору про кількість жертв Голодомору в колишніх союзних республіках». Можливо, це вірно щодо тих чи інших союзних республік, але не відповідає дійсності стосовно колишньої Радянської України.
У 2008 році Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України опублікував науково-аналітичну доповідь «Демографічна катастрофа в Україні внаслідок Голодомору 1932—1933 років: складові, масштаби, наслідки». У доповіді загальні людські втрати України визначено цифрою у 5,4 млн. осіб з виокремленням втрат у сільській місцевості 5,1 млн. осіб.
Згадані цифри були уточнені в акті судової науково-демографічної експертизи, яка була виконана в ході розслідування кримінальної справи №475, порушеної 22 травня 2009 року за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 Кримінального Кодексу України. Узагальнюючий висновок експертизи полягає у наступному:
«1. Внаслідок Голодомору Україна зазнала величезних втрат населення, як в результаті катастрофічного підвищення смертності, так і внаслідок обвального падіння народжуваності.
Так, протягом лютого-грудня 1932 року в Україні загинуло 205 тисяч осіб (144 тис. на селі та 61 тис. в місті), у 1933 році — 3 598 тис. осіб, в тому числі 3 413 тис. (94,9%) на селі і 185 тис. (5.1%) — у місті, у першій половині 1934 року — 138 тис. осіб (29 тис. в містах та 109 тис. на селі).
Тобто прямі втрати населення України внаслідок Голодомору становлять 3 941 тис. осіб (в селі — 3666 тис. (93%) в місті — 275 тис. (7.0%)).
Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що Голодомор найбільше вдарив по етнічних українцях — втрати українців в тогочасних межах УСРР становлять 3 597 тис. осіб (91,2%), а на всі інші національності, які населяли УСРР, припадає 345 тис. осіб (8.8%).
2. Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 роках дорівнюють 1 122 тис. осіб (в селах 762 тис., у містах — 360 тис.).
3. Сукупні демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1934 роках становлять 5 063 тис. осіб, в тому числі в сільській місцевості — 4 428 тис. (87,5%), у містах — 635 тис. (12, 5%).
З врахуванням кумулятивних втрат внаслідок Голодомору в Україні втрачено 10 063 тис. осіб (3 941 тис. смертей і 6 122 ненароджених).
Голодомор залишив глибокі сліди на демографічній структурі населення, які помітні до цього часу і масштаби яких можна порівняти з втратами під час Другої світової війни. Екстраординарні людські втрати суттєво підірвали запас міцності та життєвий потенціал української нації».
Одна із специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодомору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не національні меншини, виступає суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу із СРСР і утвердження незалежної держави.
Представники національних меншин України стали невільними і невинними жертвами українського Голодомору не тому, що були росіянами, євреями, поляками, німцями чи болгарами, а тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. Вони немовби опинилися на лінії вогню, коли планували вбити конкретну особу, а постраждали й інші люди, що опинилися поблизу. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що в наслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавляти життя.
Труднощі у підрахунках загальної кількості замордованих голодом людей іноді використовуються для того, щоб кинути тінь сумніву на нашу національну трагедію і заперечити її геноцидний характер. У цьому зв’язку слід зазначити, що ключовим для кваліфікації поведінки злочином геноциду є не кількість убитих людей, а намір знищити певну групу як таку через повне або часткове знищення її членів. Кількість жертв не є юридичною ознакою геноциду, а лише однією з обставин злочину. З’ясування цієї обставини є тільки допоміжним засобом доведення наміру часткового або повного знищення певної групи як такої, а також вирішення питання про ступінь тяжкості вчиненого злочину і призначення відповідного покарання. При спрямованості злочину проти групи як такої вбивство будь-якої кількості її членів є злочином геноциду. Навіть якщо під час Голодомору загинуло б не кілька мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину. Численні підрахунки, зокрема ті, результати яких вказують на мінімальну кількість жертв Голодомору, свідчать, що вбито мільйони. Точне число мільйонів — 3, 5, 7 або 10 з правової точки зору не має принципового значення. Тому в плані кваліфікації Голодомору злочином геноциду будь-які політичні маніпуляції цифрами, пов’язаними з кількістю жертв, як у бік їхнього зменшення, так і збільшення, є безпредметними. В моральному плані такі дії — спекулятивні і блюзнірські.
У пояснювальній записці В.Кисельова зазначається, що Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухвалений 28 грудня 2006 року Верховною Радою України «став компромісом політичних сил України і не має правового обѓрунтування». Законотворець мав би розуміти, що практично всі закони, ухвалені Верховною Радою України завжди є результатом компромісів, попередніх узгоджень і домовленостей між різними політичними силами, представленими у законодавчому органі. Це є об’єктивною закономірністю і характерною особливістю законодавчого процесу у парламенті будь-якої країни світу. Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», на підтримку якого висловилися 233 народних обранці, став юридично обов’язковим нормативним актом. І говорити про те, що ухвалений відповідно до Конституції України і правил процедури Верховної Ради України закон «не має правового обѓрунтування» може лише безнадійний невіглас.
Наш законотворець використовує і такий «переконливий» аргумент: «Російська Федерація і Казахстан, населення яких не меншою мірою постраждало від голоду, не визнають трагедію 1932—1933 років геноцидом», очевидно, не підозрюючи, що юрисдикція і законодавча влада згаданих держав не розповсюджуються на Україну. Натомість ним ігнорується ухвалена 13 січня 2010 року постанова Апеляційного суду міста Києва, який, розглянувши матеріали кримінальної справи №475, порушеної СБУ за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках, підтвердив висновок досудового слідства, що керівництво більшовицького тоталітарного режиму — Сталін (Джугашвілі) Й.В., Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. і Хатаєвич М.М. у 1932—1933 роках на території УРСР вчинили геноцид частини української національної групи. Висновок слідства і постанова суду, які не були ні оскаржені, ні скасовані, тим самим підтвердили легітимність кваліфікації Голодомору як геноциду Законом України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Слід зазначити, що Служба безпеки України протягом тривалого часу здійснювала пошук свідків, розсекречення та систематизацію архівних документів, що стосуються подій Голодомору 1932—1933 років і що склали 330 томів кримінальної справи, було допитано 1890 свідків, проведено 24 судових експертизи, в тому числі медична, психологічна, науково-демографічна і комплексна історико-правова. До справи долучено 5 тисяч архівних документів, встановлено 857 масових поховань жертв Голодомору.
У своїй пояснювальній записці В.Кисельов твердить, що в резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи, ухваленої у квітні 2010 року і присвяченої пам’яті Голодомору 1932—1933 років, «не міститься визначення Голодомору як геноциду українців чи будь-якої іншої нації, що проживали на території колишнього СРСР», і, відповідно, пропонує вилучити зі статті 1 Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» слово «геноцид». Цю пропозицію він обѓрунтовує посиланням на положення п.п. 2 і 3 резолюції, в яких дається загальна оцінка масового голоду, спричиненого тоталітарним сталінським режимом у 1932—1933 роках. Натомість записка цілковито ігнорує п.5 резолюції, який спеціально присвячений Україні і в якому констатується: «В Україні, яка постраждала найбільше, особливих втрат зазнало селянство, мільйони селян-одноосібників та членів їхніх родин померли від голоду, що настав після примусової «колективізації» і внаслідок заборони залишати вражені голодом райони та конфіскації зерна й іншої їжі. Ці трагічні події названі Голодомором (політично-мотивованим голодом) і визнаються Законом України актом геноциду проти українців». З порівняльного аналізу різних частин резолюції випливає, що, на відміну від ситуації в Росії, смерть від голоду в Україні була спричинена не внаслідок, а після припинення примусової колективізації шляхом конфіскації всього продовольства та внаслідок заборони виїздити за межі охоплених голодом територій. Крім того, в ній спеціально уточнюється, що лише в Україні Голодомор був політично-мотивованим, а не тільки злочинною акцією на класовому грунті. Нарешті, пославшись на Закон України, а таким є Закон України від 28 листопада 2006 р. «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», Парламентська Асамблея Ради Європи тим самим підтвердила легітимність Закону, стаття 1 якого кваліфікує Голодомор в Україні як геноцид українського народу.
У своєму виступі 27 квітня на сесії ПАРЄ, одним з центральних питань якої було ухвалення резолюції, ініційованої у свій час Україною і присвяченої пам’яті жертв Голодомору, Президент Віктор Янукович взагалі ані словом не обмовився про трагедію українського народу, яка сталася внаслідок злочину геноциду, свідомо вчиненого комуністичним режимом проти української національної групи. Як Президент України, Янукович був зобов’язаний висловити офіційну позицію держави, визначену в Законі України від 28 листопада 2006 р. «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» і підтверджену результатами досудового слідства, здійсненого СБУ України, та постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. Натомість він свідомо знехтував своїм обов’язком. Більше того, після виступу, відповідаючи на запитання щодо його особистої думки стосовно Великого Голоду, він заявив: «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей. Але визнавати Голодомор як факт геноциду стосовно одного чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія народів, які колись входили в єдину державу — Радянський Союз». Слід зазначити, що поставлене Януковичу запитання пролунало з вуст пана Яако Тапані Лааксо, який входить до групи об’єданих європейських лівих і є заступником делегата від парламенту Фінляндії у ПАРЄ. Відповідно до інформації з Вікіпедії, яка грунтується на солідних фінських джерелах, пан Лааксо як колишній член компартії Фінляндії відомий у минулому своїми широкими зв’язками з радянським КДБ та східнонімецькою спецслужбою Штазі і нині просуває російські інтереси (http://fi.wikipedia.org/wiki/Jaakko_Laakso).
У своїй привселюдній відповіді В. Янукович не відокремив своєї особистої позиції від позиції держави, визначеної Законом України і українським судом, натомість озвучив позицію делегації Росії. В остаточному тексті ухваленої ПАРЄ резолюції немає жодного положення, яке б заперечувало Голодомор як злочин геноциду. Висловлювання В.Януковича лише зашкодило уточненню і підсиленню документа, який з посиланням на Закон України визнає Голодомор актом геноциду.
Отже, резолюція ПАРЄ «Вшанування пам’яті жертв Великого Голоду (Голодомору) на території колишнього СРСР» не дає жодних підстав для коригування Закону України «Про Голодомор 1932—1933 роках в Україні». Верховна Рада України повинна відмовити у розгляді законопроекту В.Кисельова як такого, що є наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору і приниженням гідності українського народу і держави.
Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук

http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/sproba-z-negidnimi-zasobami

Причини голоду 1933 року в Україні по сторінках однієї підзабутої книги
greatfamine3233

Варіант відповіді на питання, винесене в заголовок статті, прозвучав в «ДТ» (№ 24 від 28 червня 2003 р.) у вигляді відсилки до постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 р. Постанова була опублікована в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», яку підготував Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Книга вийшла в світ у «Політвидаві України» восени 1990 року. ЦК Компартії України прийняв цю постанову якраз для того, щоб вихід книги став можливим. Суть її визначається одним реченням: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».

Стаття ця присвячена аналізу книги, названої в попередньому абзаці. Щоб не повторювати довгої назви, згадуватиму далі цю книгу одним словом — «Голод», з посиланням у необхідних випадках на сторінку, звідки запозичено документ.

Якби ми в пошуках причин голоду задовольнилися версією, висунутою у постанові ЦК КПУ, це означало б, що 70-та річниця голодомору проходить так само непродуктивно, як пройшла 60-та.

«Український голокост» чи щось інше?

У травні нинішнього року Верховна Рада України вперше за весь час свого існування порушила питання про голодомор на сесійному засіданні. Під час обговорення народні депутати КПУ залишили зал. Вони були обурені інтерпретацією причин голоду: нібито радянська влада і партія, що стояла за нею, нищили голодом українців тільки через те, що вони були українцями…

Довести, що голод 1932—1933 рр. справді був геноцидом, важко. Щоправда, такий висновок зробили обидві комісії, які досліджували український голод, — Конгресу США у квітні 1988 року і міжнародна комісія юристів під керівництвом професора Дж.Сандберга в листопаді 1989 року. Проте комісії працювали в умовах «холодної війни», коли бралися до уваги антикомуністичні емоції. Тепер, щоб визнати голод 1932—1933 рр. не наслідком форсованої індустріалізації, як це представлено у згаданій вище статті в «ДТ», а продуманим актом геноциду, що спрямовувався проти українського народу, потрібні аргументи.

Надруковані в книзі «Голод» архівні матеріали доводять, звичайно, що підвищена смертність на селі була пов’язана зі згубною хлібозаготівельною політикою. Проте катастрофічну (на порядок більшу ніж в інших хлібовиробних регіонах СРСР) смертність сричинили не заготівлі, а інше.

Голодомор справді був геноцидом селянства (в Україні) і козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з планомірним винищенням української інтелігенції. Він не випливав з офіційної національної політики ВКП(б), а точніше, з політики сталінського режиму, який підім’яв під себе не тільки суспільство, але й правлячу партію. Але він випливав з масового терору за соціальними і національними ознаками.

Геноцид під прикриттям хлібозаготівель був застосований у катастрофічній ситуації, що складалася після 1929 року в СРСР, пов’язаний був зі сталінською «революцією згори». Не з форсованою індустріалізацією (тут зв’язок опосередкований), а з даремними намаганнями Кремля вибудувати під виглядом колгоспів в артільній формі особливу систему відносин між містом і селом. До створення цілісного народногосподарського комплексу, яким можна було управляти з одного центру, керівники ВКП(б) йшли методом спроб і помилок. Голод в багатьох регіонах СРСР був наслідком помилкової спроби, а голодомор в Україні і на Кубані — результатом намагань Кремля вийти з катастрофічної ситуації в найбільш небезпечних для нього національних регіонах шляхом застосування превентивних репресій (терору голодом).

В книзі «Голод» є аргументи на підтвердження геноциду у вигляді терору голодом. Вона й тепер залишається найбільш повним і вражаючим зібранням про голод з архівів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Варто лише прочитати ці документи під потрібним кутом зору.

Потрібний кут зору

Повних три роки (1987—1989) я вивчав проблему голоду, і на цьому локальному відрізку минулого міг бачити більше, ніж інші.

З текстів, відібраних для книги «Голод», з інших документів тих архівів, звідки вони запозичені, виникало щось жахливе. За хлібозаготівлями приховувалася істинна причина голодомору. А тому я сумнівався, чи дасть політбюро ЦК КПУ санкцію на публікацію.

Все-таки, шанси існували. По-перше, ніхто не здогадувався про істинну причину голодомору. Тим більше — про те, що документи з партійних архівів здатні її підтвердити.

По-друге, десталінізація М.Горбачова, на відміну від хрущовської, пішла вглибину. Це зобов’язувало правлячу партію триматися на гребені хвилі, якщо вона бажала, щоб хвиля не накрила її з головою.

По-третє, комісія Конгресу США з українського голоду 1932—1933 рр. вже закінчила роботу, опублікувала заключний рапорт і пустила зібрані документи у світовий науковий обіг. З конкретними результатами роботи комісії Дж. Мейса члени політбюро ЦК КПУ були знайомі. Я так впевнено це стверджую, тому що маю в руках том обсягом в 524 стор., надрукований у 1988 році в державній друкарні Вашингтона. На обкладинці книги — червоний штамп загального відділу ЦК КПУ з датою надходження — 5 вересня 1988 року. До мене вона потрапила під час передачі документів ЦК КПУ в державний архів після заборони партії (як чужорідний для фондоутворювача матеріал).

На засіданні політбюро ЦК в січні 1990 року (мене запросили як експерта) дискусія щодо доцільності публікації книги «Голод» тривала довго. У мене склалося враження, що присутні зітхнули з полегшенням, коли перший секретар ЦК В.Івашко взяв на себе відповідальність і запропонував друкувати документи. Це був акт великої громадянської мужності.

Книгу «Голод» підписали до друку 5 вересня 1990 року з оголошеним тиражем 25 тис. примірників. Фактичний тираж виявився вдесятеро меншим. Говорили про те, що дефіцитний папір пішов «наліво», щоб хтось міг заробити, але в це важко повірити. Більш імовірно, що книгу, яку вже не можна було не друкувати, вирішили зробити бібліографічним раритетом.

У 1990 році в Україну уперше приїхав Джеймс Мейс. Він привіз мені комп’ютерну роздруковку 206 свідчень про голод 1932—33 рр., зібраних комісією Конгресу США. Десятки різних відповідей на однакові питання давали можливість застосувати компаративний аналіз, що позбавляло джерело властивого мемуарній літературі суб’єктивізму.

У грудні 1990 року тритомник свідчень обсягом в 1734 сторінки вийшов у світ в тій же друкарні Вашингтона. Тоді ж, у першій половині грудня в журналі, який ще називався «Під прапором ленінізму», я надрукував статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США «Комісії по голоду 1932—1933 рр. на Україні»). Співставлення архівних документів і свідчень дало можливість сформулювати такий висновок: «Поряд з хлібозаготівлями і під виглядом їх було організовано репресивне вилучення будь-яких запасів продовольства, тобто терор голодом». Вилучення всього продовольства в господарствах селян-боржників по хлібозаготівлях — це і є істинна причина голодомору.

Після сталінської статті «Запаморочення
від успіхів»

Наукову літературу з Росії важко здобувати. Я вдячний проф. В.П.Данилову (Інститут російської історії РАН) за подарований мені п’ятитомник «Трагедия советской деревни (1927—1939)». Його томи-«цеглини» наповнені документами, які досі не бачили денного світла. Вони дають можливість зрозуміти причини економічної деградації колгоспного ладу в момент його народження.

Сучасне трактування подій суцільної колективізації в науковій літературі і в підручниках зводиться до наступного. Під виглядом артілей Сталін бажав насадити в селі комуни. Почалася колективізація всього, аж до дрібної худоби і птиці. У відповідь піднявся могутній антиколгоспний рух. Генсек змушений був відступити і опублікував в березні 1930 року в газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіхів». В ній він переклав вину за «перегини» на місцевих працівників і «подарував» колгоспникам присадибну ділянку з коровою.

Сталінський «відступ» був декларативним. Мало того, що всіх, хто вийшов з колгоспів, знову загнали туди — це всім відомо. Виявляється, і це стало для мене відкриттям у цьому році, — держава не розрізняла колгоспів і радгоспів: все, що вироблялося в громадському господарстві колгоспів, підлягало відчуженню. Та в радгоспах платили якусь заробітну плату, а колгоспники мусили задовольнитися тим, що одержували з «подарованого» присадибного господарства. Аналіз компартійно-радянських постанов та інструкцій триріччя 1930—
1932 рр. підтверджує тільки цей висновок, іншого бути не може.

На поверхні, у деклараціях все було інакше. Якраз за це триріччя сформувалося поняття трудодня. Було багато розмов про подолання зрівнялівки в оплаті колгоспної праці. Розроблялися заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів. У квітні 1930 року було прийнято закон про хлібозаготівлі: колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті валового збору (в незернових регіонах — не більше однієї восьмої). Основна частина врожаю підлягала розподілу по трудоднях.

Тим часом небачена за глибиною економічна криза (Велика депресія) призвела до небувалого падіння світових цін на промислове устаткування. Радянські зовнішньоторговельні організації радісно скуповували за валюту все підряд по низьких цінах і на пільгових умовах оплати. Та незабаром виявилося, що ціни на сільськогосподарську продукцію впали ще більше. Довгострокових позик Радянському Союзу ніхто не давав, поки він не визнає царських боргів. Щоб заробити валюту, доводилося продавати більше хліба. Хлібозаготівельні плани стали безрозмірними, держава викачувала у колгоспів увесь врожай, руйнуючи їхню економіку і змушуючи селян, передусім молодь, відмовлятися від праці на землі.

Статистика свідчить, що після переходу до суцільної колективізації в СРСР почалася стрімка урбанізація: кількість селян, які прибували в міста, зросла з 7 млн. осіб в 1929 році до 9,2 млн. в 1930 році і 10,8 млн. осіб в 1931 році. Щоб припинити неконтрольовану урбанізацію, з грудня 1932 року в Радянському Союзі була запроваджена система внутрішніх паспортів, яка збереглася до нашого часу.

З року в рік продовольче становище в українському селі ставало дедалі гіршим. Внаслідок заготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932 року, в десятках сільських районів України розпочався повальний голод. Він тривав, поки визрів новий урожай, і забрав життя близько 150 тис. селян.

Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК)

Попередній розділ був необхідний, щоб охарактеризувати ситуацію, в якій почали діяти НХК, створені Сталіним восени 1932 року в основних хлібовиробних регіонах. В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В.Молотов, на Північному Кавказі — секретар ЦК ВКП(б) Л.Каганович, у Поволжі — секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. Результатом їх діяльності став голод в усіх перелічених регіонах. Він розпочався і в містах незернових регіонів СРСР, знятих з централізованого постачання внаслідок дефіциту хліба.

Голод, але не голодомор! Мета цієї статті якраз і полягає в тому, щоб розрізнити ці два поняття і простежити, в яких регіонах СРСР і внаслідок яких причин голод поступово переростав у голодний мор з кількістю жертв, на порядок вищою.

НХК не мали власного апарату. Вони були народжені буденним протокольним рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року. Початком роботи комісії в Україні слід вважати появу Молотова на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня. На цей час Україна виконала тільки 40 відсотків встановленого хлібозаготівельного плану.

До речі, коли хто-небудь з ветеранів скаже, що в них у селі голоду не було, не треба поспішати із запереченнями. До кінця жовтня близько 1,5 тис. колгоспів виконали план і не потрапили під санкції. Але 23 тис. колгоспів залишалися в боржниках у держави.

Держава бажала взяти своє. Тим більше, що вона нинішнього року дозволила, щоб матеріально зацікавити колгоспників у збиранні врожаю, видати їм натуральний аванс зерном у розмірі від 10 до 15 відсотків заробленого на трудодні. У попередні роки хліба не видавали до виконання «першої заповіді» — заготівельного плану, а після заготівель видавати було нічого.

Переконуючись з року в рік, що держава забирає весь хліб, селяни починали працювати в громадському господарстві зовсім недбало. Хліб гинув у полі від бур’янів і осипання, під час жнив і транспортування. Під час обмолоту частину зерна колгоспники старалися пустити в солому і полову. Їм залишали тільки ці «озадки», а зерно після обмолоту відвозилося прямо на елеватори або зсипні пункти.

У виступах українських керівників на Третій партконференції (липень 1932 року) були спроби оцінити втрати врожаю 1931 року. С.Косіор оцінював їх в межах 120—150 млн. пудів, О.Шліхтер назвав цифру 150, М.Скрипник — до 200 млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри давали уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського населення.

Будь-яких повідомлень про втрати врожаю 1932 року не існує, але ситуація в сільському господарстві тоді ставала катастрофічною. В листі з колгоспу «Нове життя» Артемівського району, який газета «Вісті ВУЦВК» надрукувала 4 січня 1933 року, повідомлялося: «Під час збиральної кампанії й обмолоту запанували цілковитий розгардіяш і безладдя. Бригади розпалися, у поле виходив хто хотів, праця організована не була. Роботу зволікали, хліб осипався. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було. Який був урожай, по цей день невідомо. Хлібозаготівлі колгосп виконав на 5 відсотків».

Під впливом подібних кореспонденцій, у керівників Кремля складалося враження, що урожай в Україні не загинув, а розкрадений. І Сталін став на звичний шлях репресій. 7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. Газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна. Проте даремно кореспондент «Правды» по Дніпропетровській області закликав: треба шукати, адже існує підземне «пшеничне місто». «Ударники преси» не знайшли його.

Після того, як хлібозаготівлі у вересні і жовтні 1932 року дали мізерні результати, на зміну «ударникам преси» прийшла НХК. Її документації в архівах не існує. Просто час від часу Молотов (іноді — Каганович) наїжджав в Україну і цікавився, як йдуть заготівлі. Комісія не давала власних розпоряджень, але поки вона існувала, всі компартійно-радянські постанови в республіці писалися під диктовку Молотова або Кагановича.

Беручи на себе функції політичного керівництва, компартійні вожді покладали безпосередню управлінську роботу на радянські органи влади. У надзвичайних ситуаціях компартійна диктатура виходила на передній план. Проте Молотов при здійсненні хлібозаготівель у місцевості, якій уже загрожував голод, мав намір спиратися на всі можливі важелі влади.

Заготівлі викликали опір місцевого управлінського апарату, який розумів, що позбавлені хліба люди не доживуть до наступного врожаю. Наявність опору, який кваліфікувався як «зрада», підтверджує лист генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора від 13 грудня 1932 року секретарям обкомів партії, в якому від імені ЦК він (фактично — Молотов) пропонував негайно ставити питання про виключення з партії «зрадників» з наступною їх висилкою на Північ, ув’язненням на тривалі строки, розстрілом.

Усі випадки «зради» висвітлювалися в пресі. Скорочення постачання хліба за картками в містах або зняття цілих міст з державного постачання пояснювалося куркульським саботажем хлібозаготівель. Щоб відвести від себе відповідальність за руйнівні наслідки політики форсованої індустріалізації, керівники країни пропонували населенню міст замість хліба інформацію про каральні дії проти саботажників. Така інформація була потрібною і для того, щоб подолати опір місцевої влади в сільських районах.

Виконуючи директиву Молотова, до заготівельної роботи підключилися чекісти. Голова ДПУ УСРР С.Реденс 22 листопада розробив план операції «по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок». Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона почалася негайно.

Неможливо без хвилювання читати звіт голови ЦКК КП(б)У і наркома РСІ УСРР В.Затонського, який у січні 1933 року працював уповноваженим ЦК КП(б)У по хлібозаготівлях в Одеській області, а Затонський був незадоволений роботою підлеглих Реденса, і у звіті зазначав, що селяни перестали боятися чекістів і репресій: «Мне рассказывали из практики Одесской области, в частности, Новой Украинки и Знаменки (то же передавал товарищ, приехавший ко мне из Никополя), что выселением на север не так уж огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи «добровольчества», когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев» (стор. 341). Затонський писав про це з подивом, не розуміючи поведінки селян, тому що був упевнений: «мужик — с хлебом». А селяни надавали перевагу депортації перед голодною смертю. Ось підтвердження з цієї же книги «Голод». Секретар Краснопільського райкому партії на Харківщині доповідав у ЦК КП(б)У в грудні 1932 року: «Нарсуд майже щоденно розбирає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с.Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: «Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо» (с.289).

Натуральні штрафи

Починаючи від 1990 року, «візитною карткою» голодомору є натуральні штрафи. Проте я не помітив, щоб пострадянська історіографія голодомору визнала їх значення.

Натуральні штрафи — це конфіскація незернового продовольства у боржників по хлібозаготівлях. Вони не йшли в залік боргу, а стали каральним засобом. Заготівельники були переконані, що десь в ямах або в «озадках» (соломі й полові) зерно у колгоспників є. Щоб змусити їх розрахуватися з державою, вони вдавалися до натуральних штрафів.

Коли селян позбавляли хліба, від голоду гинули власники слабких господарств. У добре поставлених садибах люди виживали за рахунок незернового продовольства, яким запасалися до нового врожаю. Якщо це продовольство конфіскувалося за борги, гинули й вони. Купити їжу на сільських базарах було неможливо, хто б міг її продавати? Кооперативні крамниці «отоварювали» тільки тих, хто виконав хлібозаготівельний план. У місті магазини перетворилися на розподільники, які обслуговували тих, хто мав картки. Система магазинів «Торгівля з іноземцями» у містах продовжувала існувати й після того, як СРСР відмовився від послуг зарубіжних фахівців та робітників. Вона викачувала у голодуючого населення валюту, сімейні коштовності й натільні хрестики. Але ці магазини мало кого врятували від голодної смерті.

Продиктована Молотовим постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель від 18 листопада 1932 року, яку ми знаходимо в книзі «Голод», мала пункт, який став запальною свічкою голодомору: «В колхозах, допустивших разворовывание колхозного хлеба и злостно срывающих хлебозаготовки, применять натуральные штрафы в виде установления дополнительного задания по мясозаготовкам в размере 15-месячной нормы сдачи для данного колхоза мяса как по обобществленному, так и индивидуальному скоту колхозника.

Применение этого штрафа проводится райисполкомом с предварительного разрешения в каждом отдельном случае облисполкома. Причем райисполкомы устанавливают сроки взыскания и размеры штрафа для каждого колхоза (в пределах 15-месячной нормы мясосдачи) применительно к состоянию отдельных колхозов» (с. 254).

Коли я казав, що в рукопису книги «Голод» побачив щось жахливе, то мав на увазі передусім ці два абзаци. Сформульовані вони по-діловому, мають чотири обмежувальних застереження: стягування штрафів тільки РВК з санкції ОВК в межах певної норми, по м’ясу. Та надалі ці обмеження відпадали одне за одним. У цій самій постанові у розділі про одноосібників містився такий пункт: «В отдельных районах (по постановлению облисполкома) штраф может быть установлен картофелем в размере годичного плана данного хозяйства по картофелю. В исключительных случаях по специальному постановлению облисполкома размер штрафа может быть удвоен» (с.257).

Треба одразу підкреслити: в компартійно-радянських постановах про натуральне штрафування названі тільки м’ясо, сало і картопля. В них не згадувалися продукти тривалого зберігання. Та через два місяці після виходу постанови від 18 листопада «злісні боржники» були піддані натуральному штрафуванню за повною програмою. Це підтверджують свідки голодомору. А серед «злісних боржників» опинилися всі українські колгоспи, за винятком півтора тисяч.

27 листопада секретар Одеського обкому КП(б)У М.Майоров рапортував в ЦК: «На местах совершенно не используется система штрафов, очень уж робко к этому подходит низовой наш актив, опять-таки из-за боязни перегибов, хотя кое-где перегибы уже имеют место» (с.267). 8 грудня С.Косіор рапортував Сталіну: «Наибольший результат дает применение натурштрафов. За корову и свинью сейчас колхозник и даже единоличник крепко держатся. Наиболее эффективной эта мера оказалась в отношении единоличников. Что касается колхозов, то здесь результат меньший, ибо штрафы пока коснулись только обобществленного стада, а персонально колхозников почти еще не затронули» (с. 284).

Не минуло й місяця після запровадження натуральних штрафів, як до них звикли настільки, що з’явилося ще одне словоскорочення. Стало зрозумілим, що держава дістала потужний засіб тероризування селян. Кремль не забарився використати його, щоб підняти хліб з підземного «пшеничного міста».


Причини голоду 1933 року в Україні по сторінках однієї підзабутої книги
greatfamine3233

Варіант відповіді на питання, винесене в заголовок статті, прозвучав в «ДТ» (№ 24 від 28 червня 2003 р.) у вигляді відсилки до постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 р. Постанова була опублікована в книзі «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», яку підготував Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Книга вийшла в світ у «Політвидаві України» восени 1990 року. ЦК Компартії України прийняв цю постанову якраз для того, щоб вихід книги став можливим. Суть її визначається одним реченням: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».

Стаття ця присвячена аналізу книги, названої в попередньому абзаці. Щоб не повторювати довгої назви, згадуватиму далі цю книгу одним словом — «Голод», з посиланням у необхідних випадках на сторінку, звідки запозичено документ.

Якби ми в пошуках причин голоду задовольнилися версією, висунутою у постанові ЦК КПУ, це означало б, що 70-та річниця голодомору проходить так само непродуктивно, як пройшла 60-та.

«Український голокост» чи щось інше?

У травні нинішнього року Верховна Рада України вперше за весь час свого існування порушила питання про голодомор на сесійному засіданні. Під час обговорення народні депутати КПУ залишили зал. Вони були обурені інтерпретацією причин голоду: нібито радянська влада і партія, що стояла за нею, нищили голодом українців тільки через те, що вони були українцями…

Довести, що голод 1932—1933 рр. справді був геноцидом, важко. Щоправда, такий висновок зробили обидві комісії, які досліджували український голод, — Конгресу США у квітні 1988 року і міжнародна комісія юристів під керівництвом професора Дж.Сандберга в листопаді 1989 року. Проте комісії працювали в умовах «холодної війни», коли бралися до уваги антикомуністичні емоції. Тепер, щоб визнати голод 1932—1933 рр. не наслідком форсованої індустріалізації, як це представлено у згаданій вище статті в «ДТ», а продуманим актом геноциду, що спрямовувався проти українського народу, потрібні аргументи.

Надруковані в книзі «Голод» архівні матеріали доводять, звичайно, що підвищена смертність на селі була пов’язана зі згубною хлібозаготівельною політикою. Проте катастрофічну (на порядок більшу ніж в інших хлібовиробних регіонах СРСР) смертність сричинили не заготівлі, а інше.

Голодомор справді був геноцидом селянства (в Україні) і козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з планомірним винищенням української інтелігенції. Він не випливав з офіційної національної політики ВКП(б), а точніше, з політики сталінського режиму, який підім’яв під себе не тільки суспільство, але й правлячу партію. Але він випливав з масового терору за соціальними і національними ознаками.

Геноцид під прикриттям хлібозаготівель був застосований у катастрофічній ситуації, що складалася після 1929 року в СРСР, пов’язаний був зі сталінською «революцією згори». Не з форсованою індустріалізацією (тут зв’язок опосередкований), а з даремними намаганнями Кремля вибудувати під виглядом колгоспів в артільній формі особливу систему відносин між містом і селом. До створення цілісного народногосподарського комплексу, яким можна було управляти з одного центру, керівники ВКП(б) йшли методом спроб і помилок. Голод в багатьох регіонах СРСР був наслідком помилкової спроби, а голодомор в Україні і на Кубані — результатом намагань Кремля вийти з катастрофічної ситуації в найбільш небезпечних для нього національних регіонах шляхом застосування превентивних репресій (терору голодом).

В книзі «Голод» є аргументи на підтвердження геноциду у вигляді терору голодом. Вона й тепер залишається найбільш повним і вражаючим зібранням про голод з архівів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Варто лише прочитати ці документи під потрібним кутом зору.

Потрібний кут зору

Повних три роки (1987—1989) я вивчав проблему голоду, і на цьому локальному відрізку минулого міг бачити більше, ніж інші.

З текстів, відібраних для книги «Голод», з інших документів тих архівів, звідки вони запозичені, виникало щось жахливе. За хлібозаготівлями приховувалася істинна причина голодомору. А тому я сумнівався, чи дасть політбюро ЦК КПУ санкцію на публікацію.

Все-таки, шанси існували. По-перше, ніхто не здогадувався про істинну причину голодомору. Тим більше — про те, що документи з партійних архівів здатні її підтвердити.

По-друге, десталінізація М.Горбачова, на відміну від хрущовської, пішла вглибину. Це зобов’язувало правлячу партію триматися на гребені хвилі, якщо вона бажала, щоб хвиля не накрила її з головою.

По-третє, комісія Конгресу США з українського голоду 1932—1933 рр. вже закінчила роботу, опублікувала заключний рапорт і пустила зібрані документи у світовий науковий обіг. З конкретними результатами роботи комісії Дж. Мейса члени політбюро ЦК КПУ були знайомі. Я так впевнено це стверджую, тому що маю в руках том обсягом в 524 стор., надрукований у 1988 році в державній друкарні Вашингтона. На обкладинці книги — червоний штамп загального відділу ЦК КПУ з датою надходження — 5 вересня 1988 року. До мене вона потрапила під час передачі документів ЦК КПУ в державний архів після заборони партії (як чужорідний для фондоутворювача матеріал).

На засіданні політбюро ЦК в січні 1990 року (мене запросили як експерта) дискусія щодо доцільності публікації книги «Голод» тривала довго. У мене склалося враження, що присутні зітхнули з полегшенням, коли перший секретар ЦК В.Івашко взяв на себе відповідальність і запропонував друкувати документи. Це був акт великої громадянської мужності.

Книгу «Голод» підписали до друку 5 вересня 1990 року з оголошеним тиражем 25 тис. примірників. Фактичний тираж виявився вдесятеро меншим. Говорили про те, що дефіцитний папір пішов «наліво», щоб хтось міг заробити, але в це важко повірити. Більш імовірно, що книгу, яку вже не можна було не друкувати, вирішили зробити бібліографічним раритетом.

У 1990 році в Україну уперше приїхав Джеймс Мейс. Він привіз мені комп’ютерну роздруковку 206 свідчень про голод 1932—33 рр., зібраних комісією Конгресу США. Десятки різних відповідей на однакові питання давали можливість застосувати компаративний аналіз, що позбавляло джерело властивого мемуарній літературі суб’єктивізму.

У грудні 1990 року тритомник свідчень обсягом в 1734 сторінки вийшов у світ в тій же друкарні Вашингтона. Тоді ж, у першій половині грудня в журналі, який ще називався «Під прапором ленінізму», я надрукував статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США «Комісії по голоду 1932—1933 рр. на Україні»). Співставлення архівних документів і свідчень дало можливість сформулювати такий висновок: «Поряд з хлібозаготівлями і під виглядом їх було організовано репресивне вилучення будь-яких запасів продовольства, тобто терор голодом». Вилучення всього продовольства в господарствах селян-боржників по хлібозаготівлях — це і є істинна причина голодомору.

Після сталінської статті «Запаморочення
від успіхів»

Наукову літературу з Росії важко здобувати. Я вдячний проф. В.П.Данилову (Інститут російської історії РАН) за подарований мені п’ятитомник «Трагедия советской деревни (1927—1939)». Його томи-«цеглини» наповнені документами, які досі не бачили денного світла. Вони дають можливість зрозуміти причини економічної деградації колгоспного ладу в момент його народження.

Сучасне трактування подій суцільної колективізації в науковій літературі і в підручниках зводиться до наступного. Під виглядом артілей Сталін бажав насадити в селі комуни. Почалася колективізація всього, аж до дрібної худоби і птиці. У відповідь піднявся могутній антиколгоспний рух. Генсек змушений був відступити і опублікував в березні 1930 року в газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіхів». В ній він переклав вину за «перегини» на місцевих працівників і «подарував» колгоспникам присадибну ділянку з коровою.

Сталінський «відступ» був декларативним. Мало того, що всіх, хто вийшов з колгоспів, знову загнали туди — це всім відомо. Виявляється, і це стало для мене відкриттям у цьому році, — держава не розрізняла колгоспів і радгоспів: все, що вироблялося в громадському господарстві колгоспів, підлягало відчуженню. Та в радгоспах платили якусь заробітну плату, а колгоспники мусили задовольнитися тим, що одержували з «подарованого» присадибного господарства. Аналіз компартійно-радянських постанов та інструкцій триріччя 1930—
1932 рр. підтверджує тільки цей висновок, іншого бути не може.

На поверхні, у деклараціях все було інакше. Якраз за це триріччя сформувалося поняття трудодня. Було багато розмов про подолання зрівнялівки в оплаті колгоспної праці. Розроблялися заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів. У квітні 1930 року було прийнято закон про хлібозаготівлі: колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті валового збору (в незернових регіонах — не більше однієї восьмої). Основна частина врожаю підлягала розподілу по трудоднях.

Тим часом небачена за глибиною економічна криза (Велика депресія) призвела до небувалого падіння світових цін на промислове устаткування. Радянські зовнішньоторговельні організації радісно скуповували за валюту все підряд по низьких цінах і на пільгових умовах оплати. Та незабаром виявилося, що ціни на сільськогосподарську продукцію впали ще більше. Довгострокових позик Радянському Союзу ніхто не давав, поки він не визнає царських боргів. Щоб заробити валюту, доводилося продавати більше хліба. Хлібозаготівельні плани стали безрозмірними, держава викачувала у колгоспів увесь врожай, руйнуючи їхню економіку і змушуючи селян, передусім молодь, відмовлятися від праці на землі.

Статистика свідчить, що після переходу до суцільної колективізації в СРСР почалася стрімка урбанізація: кількість селян, які прибували в міста, зросла з 7 млн. осіб в 1929 році до 9,2 млн. в 1930 році і 10,8 млн. осіб в 1931 році. Щоб припинити неконтрольовану урбанізацію, з грудня 1932 року в Радянському Союзі була запроваджена система внутрішніх паспортів, яка збереглася до нашого часу.

З року в рік продовольче становище в українському селі ставало дедалі гіршим. Внаслідок заготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932 року, в десятках сільських районів України розпочався повальний голод. Він тривав, поки визрів новий урожай, і забрав життя близько 150 тис. селян.

Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК)

Попередній розділ був необхідний, щоб охарактеризувати ситуацію, в якій почали діяти НХК, створені Сталіним восени 1932 року в основних хлібовиробних регіонах. В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В.Молотов, на Північному Кавказі — секретар ЦК ВКП(б) Л.Каганович, у Поволжі — секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. Результатом їх діяльності став голод в усіх перелічених регіонах. Він розпочався і в містах незернових регіонів СРСР, знятих з централізованого постачання внаслідок дефіциту хліба.

Голод, але не голодомор! Мета цієї статті якраз і полягає в тому, щоб розрізнити ці два поняття і простежити, в яких регіонах СРСР і внаслідок яких причин голод поступово переростав у голодний мор з кількістю жертв, на порядок вищою.

НХК не мали власного апарату. Вони були народжені буденним протокольним рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року. Початком роботи комісії в Україні слід вважати появу Молотова на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня. На цей час Україна виконала тільки 40 відсотків встановленого хлібозаготівельного плану.

До речі, коли хто-небудь з ветеранів скаже, що в них у селі голоду не було, не треба поспішати із запереченнями. До кінця жовтня близько 1,5 тис. колгоспів виконали план і не потрапили під санкції. Але 23 тис. колгоспів залишалися в боржниках у держави.

Держава бажала взяти своє. Тим більше, що вона нинішнього року дозволила, щоб матеріально зацікавити колгоспників у збиранні врожаю, видати їм натуральний аванс зерном у розмірі від 10 до 15 відсотків заробленого на трудодні. У попередні роки хліба не видавали до виконання «першої заповіді» — заготівельного плану, а після заготівель видавати було нічого.

Переконуючись з року в рік, що держава забирає весь хліб, селяни починали працювати в громадському господарстві зовсім недбало. Хліб гинув у полі від бур’янів і осипання, під час жнив і транспортування. Під час обмолоту частину зерна колгоспники старалися пустити в солому і полову. Їм залишали тільки ці «озадки», а зерно після обмолоту відвозилося прямо на елеватори або зсипні пункти.

У виступах українських керівників на Третій партконференції (липень 1932 року) були спроби оцінити втрати врожаю 1931 року. С.Косіор оцінював їх в межах 120—150 млн. пудів, О.Шліхтер назвав цифру 150, М.Скрипник — до 200 млн. пудів. Не претендуючи на точність, ці цифри давали уявлення про масштаби втрат — до половини річного продовольчого фонду сільського населення.

Будь-яких повідомлень про втрати врожаю 1932 року не існує, але ситуація в сільському господарстві тоді ставала катастрофічною. В листі з колгоспу «Нове життя» Артемівського району, який газета «Вісті ВУЦВК» надрукувала 4 січня 1933 року, повідомлялося: «Під час збиральної кампанії й обмолоту запанували цілковитий розгардіяш і безладдя. Бригади розпалися, у поле виходив хто хотів, праця організована не була. Роботу зволікали, хліб осипався. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було. Який був урожай, по цей день невідомо. Хлібозаготівлі колгосп виконав на 5 відсотків».

Під впливом подібних кореспонденцій, у керівників Кремля складалося враження, що урожай в Україні не загинув, а розкрадений. І Сталін став на звичний шлях репресій. 7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. Газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна. Проте даремно кореспондент «Правды» по Дніпропетровській області закликав: треба шукати, адже існує підземне «пшеничне місто». «Ударники преси» не знайшли його.

Після того, як хлібозаготівлі у вересні і жовтні 1932 року дали мізерні результати, на зміну «ударникам преси» прийшла НХК. Її документації в архівах не існує. Просто час від часу Молотов (іноді — Каганович) наїжджав в Україну і цікавився, як йдуть заготівлі. Комісія не давала власних розпоряджень, але поки вона існувала, всі компартійно-радянські постанови в республіці писалися під диктовку Молотова або Кагановича.

Беручи на себе функції політичного керівництва, компартійні вожді покладали безпосередню управлінську роботу на радянські органи влади. У надзвичайних ситуаціях компартійна диктатура виходила на передній план. Проте Молотов при здійсненні хлібозаготівель у місцевості, якій уже загрожував голод, мав намір спиратися на всі можливі важелі влади.

Заготівлі викликали опір місцевого управлінського апарату, який розумів, що позбавлені хліба люди не доживуть до наступного врожаю. Наявність опору, який кваліфікувався як «зрада», підтверджує лист генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора від 13 грудня 1932 року секретарям обкомів партії, в якому від імені ЦК він (фактично — Молотов) пропонував негайно ставити питання про виключення з партії «зрадників» з наступною їх висилкою на Північ, ув’язненням на тривалі строки, розстрілом.

Усі випадки «зради» висвітлювалися в пресі. Скорочення постачання хліба за картками в містах або зняття цілих міст з державного постачання пояснювалося куркульським саботажем хлібозаготівель. Щоб відвести від себе відповідальність за руйнівні наслідки політики форсованої індустріалізації, керівники країни пропонували населенню міст замість хліба інформацію про каральні дії проти саботажників. Така інформація була потрібною і для того, щоб подолати опір місцевої влади в сільських районах.

Виконуючи директиву Молотова, до заготівельної роботи підключилися чекісти. Голова ДПУ УСРР С.Реденс 22 листопада розробив план операції «по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок». Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона почалася негайно.

Неможливо без хвилювання читати звіт голови ЦКК КП(б)У і наркома РСІ УСРР В.Затонського, який у січні 1933 року працював уповноваженим ЦК КП(б)У по хлібозаготівлях в Одеській області, а Затонський був незадоволений роботою підлеглих Реденса, і у звіті зазначав, що селяни перестали боятися чекістів і репресій: «Мне рассказывали из практики Одесской области, в частности, Новой Украинки и Знаменки (то же передавал товарищ, приехавший ко мне из Никополя), что выселением на север не так уж огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи «добровольчества», когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев» (стор. 341). Затонський писав про це з подивом, не розуміючи поведінки селян, тому що був упевнений: «мужик — с хлебом». А селяни надавали перевагу депортації перед голодною смертю. Ось підтвердження з цієї же книги «Голод». Секретар Краснопільського райкому партії на Харківщині доповідав у ЦК КП(б)У в грудні 1932 року: «Нарсуд майже щоденно розбирає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с.Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: «Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо» (с.289).


(no subject)
greatfamine3233

Натуральні штрафи

Починаючи від 1990 року, «візитною карткою» голодомору є натуральні штрафи. Проте я не помітив, щоб пострадянська історіографія голодомору визнала їх значення.

Натуральні штрафи — це конфіскація незернового продовольства у боржників по хлібозаготівлях. Вони не йшли в залік боргу, а стали каральним засобом. Заготівельники були переконані, що десь в ямах або в «озадках» (соломі й полові) зерно у колгоспників є. Щоб змусити їх розрахуватися з державою, вони вдавалися до натуральних штрафів.

Коли селян позбавляли хліба, від голоду гинули власники слабких господарств. У добре поставлених садибах люди виживали за рахунок незернового продовольства, яким запасалися до нового врожаю. Якщо це продовольство конфіскувалося за борги, гинули й вони. Купити їжу на сільських базарах було неможливо, хто б міг її продавати? Кооперативні крамниці «отоварювали» тільки тих, хто виконав хлібозаготівельний план. У місті магазини перетворилися на розподільники, які обслуговували тих, хто мав картки. Система магазинів «Торгівля з іноземцями» у містах продовжувала існувати й після того, як СРСР відмовився від послуг зарубіжних фахівців та робітників. Вона викачувала у голодуючого населення валюту, сімейні коштовності й натільні хрестики. Але ці магазини мало кого врятували від голодної смерті.

Продиктована Молотовим постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель від 18 листопада 1932 року, яку ми знаходимо в книзі «Голод», мала пункт, який став запальною свічкою голодомору: «В колхозах, допустивших разворовывание колхозного хлеба и злостно срывающих хлебозаготовки, применять натуральные штрафы в виде установления дополнительного задания по мясозаготовкам в размере 15-месячной нормы сдачи для данного колхоза мяса как по обобществленному, так и индивидуальному скоту колхозника.

Применение этого штрафа проводится райисполкомом с предварительного разрешения в каждом отдельном случае облисполкома. Причем райисполкомы устанавливают сроки взыскания и размеры штрафа для каждого колхоза (в пределах 15-месячной нормы мясосдачи) применительно к состоянию отдельных колхозов» (с. 254).

Коли я казав, що в рукопису книги «Голод» побачив щось жахливе, то мав на увазі передусім ці два абзаци. Сформульовані вони по-діловому, мають чотири обмежувальних застереження: стягування штрафів тільки РВК з санкції ОВК в межах певної норми, по м’ясу. Та надалі ці обмеження відпадали одне за одним. У цій самій постанові у розділі про одноосібників містився такий пункт: «В отдельных районах (по постановлению облисполкома) штраф может быть установлен картофелем в размере годичного плана данного хозяйства по картофелю. В исключительных случаях по специальному постановлению облисполкома размер штрафа может быть удвоен» (с.257).

Треба одразу підкреслити: в компартійно-радянських постановах про натуральне штрафування названі тільки м’ясо, сало і картопля. В них не згадувалися продукти тривалого зберігання. Та через два місяці після виходу постанови від 18 листопада «злісні боржники» були піддані натуральному штрафуванню за повною програмою. Це підтверджують свідки голодомору. А серед «злісних боржників» опинилися всі українські колгоспи, за винятком півтора тисяч.

27 листопада секретар Одеського обкому КП(б)У М.Майоров рапортував в ЦК: «На местах совершенно не используется система штрафов, очень уж робко к этому подходит низовой наш актив, опять-таки из-за боязни перегибов, хотя кое-где перегибы уже имеют место» (с.267). 8 грудня С.Косіор рапортував Сталіну: «Наибольший результат дает применение натурштрафов. За корову и свинью сейчас колхозник и даже единоличник крепко держатся. Наиболее эффективной эта мера оказалась в отношении единоличников. Что касается колхозов, то здесь результат меньший, ибо штрафы пока коснулись только обобществленного стада, а персонально колхозников почти еще не затронули» (с. 284).

Не минуло й місяця після запровадження натуральних штрафів, як до них звикли настільки, що з’явилося ще одне словоскорочення. Стало зрозумілим, що держава дістала потужний засіб тероризування селян. Кремль не забарився використати його, щоб підняти хліб з підземного «пшеничного міста».

Терор голодом

1 січня 1933 року Сталін надіслав у Харків керівникам УСРР новорічну телеграму. Цю телеграму, оформлену як постанова ЦК ВКП(б), потрібно навести повністю. В ній — весь 33-й рік:

«Предложить ЦК КП(б)У и СНК УССР широко оповестить через сельсоветы, колхозы, колхозников и трудящихся единоличников, что:

а) те из них, которые добровольно сдают государству ранее расхищенный и скрытый хлеб, не будут подвергаться репрессиям;

б) в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищенный и скрытый от учета хлеб, будут применяться строжайшие меры взыскания, предусмотренные постановлением ЦИК и СНК СССР от 7 августа 1932 г. (об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной социалистической собственности)» (с. 308).

Жахливий зміст сталінської телеграми стає зрозумілим тільки при її аналітичному вивченні.

Перший пункт телеграми був попередженням: здавайте хліб, інакше стане погано. Здавати вимагалося весь необлікований хліб, а не тільки зерно, що розглядалося як вкрадене (наприклад, виявлене при повторному обмолоті «озадків»). Характер репресій не визначався.

Другий пункт телеграми стає зрозумілим тільки у співставленні з першим. Він адресувався селянам, які проігнорували попередження. Але як таких визначити? Яким способом? Досі не придумали нічого іншого, крім обшуку. Отже, сталінська телеграма була попередженням про масові обшуки.

У ході таких обшуків хліб могли знайти або не знайти. У першому випадку все було ясно: швидкий суд на основі закону від 7 серпня 1932 року. Про це телеграма чесно попереджала. Які дії Кремль передбачав в другому випадку, у телеграмі не повідомлялося. Зате відомо, що з листопада 1932 року на тих боржників, у кого під час обшуків хліб не знаходили, накладали, висловлюючись косіорівською мовою, натурштрафи. Звідси випливав логічний і зрозумілий всім селянам висновок: у вигляді штрафу заберуть інші продовольчі продукти тривалого зберігання.

У тритомнику свідчень, виданих у 1990 р. Комісією з українського голоду 1932—1933 рр. в Конгресі США, ми знаходимо яскраву картину того, що сталося. Оскільки це джерело в Україні представлене обмеженою кількістю примірників, пошлюсь на опубліковані мною свідчення з нього в журналі, який видавався у нас масовим тиражем («Під прапором ленінізму», 1990, № 23,
с. 84—85).

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: «В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали».

Дмитро Корнієнко з Понорниці на Чернігівщині згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі (йому було 15 років), підгодовувала бабуся. В день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п’яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди й висипали…

Під керівництвом чекістів і уповноважених по хлібозаготівлях обшуки в кожному селі проводили місцеві члени комітетів незаможних селян. Засуджувати їх не можна, вони були голодні. Як не можна засуджувати й тих обшуканих, які пізніше їли своїх дітей.

Легенда про «підземні міста» з пшениці вмерла разом з суцільними обшуками. До 1 листопада з урожаю 1932 року було заготовлено 136 млн. пудів. За три місяці свого існування НХК «заготовила» в українському селі 87 млн. пудів хліба. В архіві СБУ є документ, в якому повідомлялося: органи ДПУ і міліції за період з 1 грудня по 25 січня знайшли 14 956 ям, 621 «чорний амбар» і 1359 інших схованок, з яких було вилучено 1 718 500 пудів зернохліба (публікується вперше). В цю кількість входив хліб, знайдений в «озадках», тобто прихований колективно, а також виявлений у перекупників. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Необгрунтованість звинувачень у крадіжках було доведено загибеллю мільйонів селян.

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів.

Сталіним та його оточенням голодомор оцінювався як корисний засіб викорінення приватновласницьких настроїв і привчання колгоспників до колективної праці. Секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич доповідав 3 березня 1933 року начальству: «Чувствуется отрезвление после того разгула и обострения собственнических, мелкобуржуазных вожделений, которые переживало большинство колхозников во время прошлых хлебозаготовок. Среди большинства тех колхозников, которые совсем еще недавно таскали и воровали колхозный хлеб, относились небрежно к колхозному имуществу, не хотели честно работать в колхозном производстве, замечается, что они все более осознают необходимость честно и старательно работать для колхоза» (с. 403).

Український голодомор істотно вплинув на формування радянської економіки, якою ми її знаємо. Переконавшись у тому, що селяни не працюватимуть в громадському господарстві колгоспів безплатно, Сталін ініціював постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».

Чи могли відносини між контрольованими державою «командними висотами» економіки і сільським господарством радикально змінитися після прийняття єдиної постанови? Могли, і є приклад: рішення Х з’їзду РКП(б) про перехід від продрозкладки до продподатку. Цим рішенням відкривалася нова економічна політика — неп. А постановою від 19 січня 1933 року держава визнавала те, що вирощена в колгоспі продукція належить селянам. Визнавалося, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у вигляді податку, який мав бути відомий колгоспникам ще до початку сільськогосподарського року. Податковий характер зернопоставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобов’язань зерно належить тільки колгоспникам і може використовуватися ними на власний розсуд. Те, що колгоспникам було завчасно відомо, скільки зерна вони мусять відвантажити державі за обов’язковою поставкою і як плату за послуги МТС в кінці року, створювало зацікавленість в результатах колективного господарювання.

Отже, не в березні 1930, а тільки у січні 1933 року колгоспи набули того вигляду, в якому ми їх знаємо. Одним боком (громадським господарством) вони оберталися до державного сектора економіки, а іншим (присадибним господарством) — до ринку. Завдяки небажанню селян України працювати на державу безплатно планово-директивна економіка Радянського Союзу почала існувати з деякими залишками товарно-грошових відносин — грошовим обігом, заробітною платою у грошовому вимірі, колгоспною торгівлею.

Необхідна післямова

Рамки газетної статті і обмеження її проблематики документами з книги «Голод» не дозволили зупинитися на багатьох аспектах проблеми, зокрема й на полемічних питаннях.

У книзі «Голод» мені належав розділ «Трагічна статистика голоду». Не влаштовували надто низькі цифри жертв голодомору, які випливали з аналізу демографічної статистики, багатьох політиків і публіцистів. Ніхто, однак, не чинив спроб полемізувати з обрахунком. Через 12 років я написав статтю «Скільки нас загинуло в голодоморі 1933 року?» («ДТ», № 45, 2002). В ній повторювалися цифри, що містилися в забутій книзі. У відповідь — знову мовчання. Тільки народний депутат С.Хмара з властивою йому безпосередністю заявив у Верховній Раді під час парламентських слухань 12 лютого 2003 року: «Я хотів би звернутися до науковців, і зокрема до Станіслава Кульчицького, який намагається занизити число жертв і вичислює їх в межах 3 — 3,5 млн. Цими питаннями я займався, аналізуючи демографічну статистику, ще в середині 1970-х років і дійшов висновку, що їх було не менше 7 млн. душ загиблих».

Справа не в Кульчицькому, «який намагається». Візьміть В.Кубійовича — головного редактора «Енциклопедії українознавства» і «свою людину» в таборі українських націоналістів. У статті «Зміни в стані населення Совєтської України в рр. 1927—1958» (Мюнхен, 1959 р.), він обраховував втрати у 2—3 млн. осіб. Зазначаючи, що більшість авторів називає цифри від 4 до 7 млн., В.Кубійович (до речі, демограф європейського значення) вказував: треба допустити величезний приплив людності до сіл на Україні, щоб вирівняти такі величезні втрати, а на це ми не маємо ніяких даних.

Щодо більш складної проблеми — причини голодомору, то пануючий мотив сучасної публіцистики полягає в тому, що Сталін (Кремль, Москва, Росія) нищили українців через те, що вони були українцями. Ототожнення українського голоду з єврейським голокостом при ігноруванні будь-яких інших спроб пояснити походження голодомору сіє сумніви в реальності того, що відбувалося в Україні (а також на Кубані і в Республіці німців Поволжя). Внаслідок цього у Північній Америці, Німеччині, Франції вже знаходяться вчені (в Росії і у нас вони ніколи не переводилися), які заперечують наявність українського голоду, відмінного від російського.

Не хочу, щоб казали, що Кульчицький й тут щось намагається, в даному разі — виправдати Сталіна. Але механізм формування голодомору був саме такий, як його описували документи з книги «Голод». Читаючи ту книгу, не можна заплющувати очі кожного разу, коли натикаєшся на процитовані вище уривки з документів. Трактувати їх можна тільки однозначно.

Сталін не сподівався, що демографічні наслідки репресій, пов’язаних зі спробами утвердження колгоспного ладу в тому вигляді, який він собі уявляв, виявляться настільки страхітливими. Коли його попередили, що намічений на 1937 рік перепис населення викриє ці наслідки, він заборонив аборти в усьому Радянському Союзі, і ця заборона трималася аж до листопада 1955 р.

Національний вимір в українсько-кубанському голодоморі, звичайно ж, присутній. Він визначається самою територією, на якій були масово застосовані натуральні штрафи. У Поволжі, де натуральні штрафи застосовувалися епізодично (крім Республіки німців Поволжя), на Північному Кавказі, де незернове продовольство відбирали в масовому порядку тільки в Кубанському окрузі, смертність від голоду була вдесятеро меншою. Але національні аспекти «соціалістичного будівництва» в Радянському Союзі — це тема іншої статті.

http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/prichini_golodu_1933_roku_v_ukrayini_po_storinkah_odnieyi_prizabutoyi_knigi.html


Демографічні втрати України в хх столітті
greatfamine3233

Інститут історії України НАН України разом із багатьма кваліфікованими вченими інших установ, у тому числі зарубіжними, з 1998 року працює над енциклопедією з вітчизняної історії. Це рутинна й виснажлива робота, але вона дає результат, однаково корисний для авторів і читачів.

Мені довелося довго працювати над одним із 11 тисяч термінів, який став темою цієї статті. Тепер є можливість поділитися з читачами фактами й висновками. Аналізуючи жахливі факти, не варто хапатися за бром. Але ми маємо знати все, що з нами сталося.

Напередодні катаклізмів

На початку ХХ ст. Української держави не існувало. Але була суцільна територія, на якій українці становили більшість населення. Є два незалежних визначення меж етнографічної України, зроблених в різні часи на основі джерел, які не збігаються. Одне з них датоване 1927 роком і належить провідному діячеві УНР, а в еміграції — талановитому соціологу й статистику Микиті Шаповалу. Друге визначення опублікував 1981 року відомий московський фахівець з історичної демографії Володимир Кабузан. Учені визначають межі української етнографічної території однаково й оцінюють чисельність населення в ній за станом на 1914 рік у 46 млн. осіб, у тому числі 32,7 млн. українців.

Якщо не враховувати дві євразійські імперії — Російську й Османську, то площа етнографічної України була більшою, ніж територія будь-якої європейської країни — 739 тис. кв. км. Вона істотно перевищувала й територію сучасної України (604 тис. кв. км). Тож Радянської влади возз’єдналися не всі землі, заселені в основному українцями, як нам розповідали в минулому. За межами України залишився великий масив земель із переважаючим тоді українським населенням — узбережжя Азовського моря з Таганрогом, Східний Донбас з м. Шахти, південні райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей, Кубань. За чисельністю населення етнографічна Україна 1914 року поступалася тільки Німецькому рейху (68 млн. осіб) і майже дорівнювала Великобританії (47 млн. осіб).

За два з половиною століття після Переяславської Ради український народ удвоє збільшив територію суцільного розселення за рахунок освоєння «Дикого поля» від Дунаю до Кубані й Дону. Сотні тисяч українських хліборобів знайшли другу батьківщину на вільних землях Казахстану, Західного Сибіру, Приамур’я. Українці Австро-Угорщини, яка не мала незаселених земель, змушені були шукати долю в Північній Америці. Народ хліборобів освоював планету, але залишався самим собою в місцях нового проживання.

Військові втрати

Міждержавні, міжнаціональні й громадянські війни 1914—1920 років на території України супроводжувалися мільйонними жертвами. Скільки людей загинуло, ми не знаємо й уже ніколи не дізнаємося. Експертні оцінки втрат неможливі — переписи населення надто віддалені від цієї жахливої смуги майже безперервних війн. Вважається, що в роки громадянської війни з території колишньої Російської імперії виїхало за кордон понад 2 млн. осіб, але ця цифра в радянській літературі згадується через те, що один раз згадує її В.Ленін.

Втрати СРСР у Другій світовій війні кілька разів змінювалися в бік збільшення (остання цифра — 26,6 млн. осіб). Виділити з них втрати України можна лише приблизно через відсутність республіканського розрізу багатьох загальносоюзних даних. Про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР з 41 657 тисяч осіб на червень 1941 року до 27 382 тисяч на початок 1945-го. Основну частину жахливої різниці в 14 275 тис. осіб становлять безповоротні втрати. До них відносять: фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців Радянської Армії; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час боїв і бойових дій, через голодне виснаження та епідемічні хвороби; втрати від акцій окупаційного режиму: планомірного нищення військовополонених (1366 тисяч осіб.), цілковитого винищення євреїв і ромів, вибіркового винищення населення на більшій частині території України. Частина людей, евакуйованих у східні регіони СРСР (3,5 млн. осіб) і вивезених у Німеччину остарбайтерів (2,4 млн. осіб), повернулася на Батьківщину.

Нині покійний вітчизняний учений професор Михайло Коваль (Інститут історії України НАН України) сукупні — військові й цивільні — жертви війни на території України оцінював у 8 млн. осіб (1999). До цієї же цифри ще раніше прийшов і вчений з діаспори, професор Сорбонни Володимир Косик (1992, 1993), який користувався трохи іншим колом джерел. Косик применшував кількість фронтових жертв порівняно з Ковалем на півмільйона, але перебільшував — теж на півмільйона — кількість цивільних жертв.

Втрати України у війні завжди розчинялися в загальносоюзних. Росія, Україна та Білорусь витримали основний тягар Другої світової війни й цим забезпечили перемогу над ворогом, яка мала цивілізаційне значення. Визнання цього вкладу Об’єднаними Націями допомогло Україні й Білорусі стати членами ООН.

За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення. Вона поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%), четверте — перша її жертва Польща (5 млн. осіб у сучасних державних кордонах). У першій десятці країн за принципом зменшення заподіяних війною сукупних втрат військовослужбовців і цивільного населення ідуть Білорусь, Японія, Югославія, Франція, Італія й Румунія. Було гірко, коли організатори цьогорічних торжеств, присвячених 60-річчю висадки союзників у Нормандії, запросили представників Росії, але проігнорували Україну.

Втрати від голоду

Особливо гіркий рахунок утрат мирного часу. Їх завдавала власна, «робітничо-селянська» держава. Вона присвоїла собі право визначати, хто є другом народу, а хто — ворогом, і нещадно нищила ворогів. Під приводом турботи про інтереси народу радянська держава насаджувала лад, який перебував у гострій суперечності з цими інтересами. З однаковою інтенсивністю в ленінсько-сталінські часи використовувалися два методи «соціалістичного будівництва» — пропаганда й терор.

Віддаючи належне пропаганді, вожді КПРС надавали національним республікам великі конституційні права, але стежили за тим, щоб нікому не спало на думку їх реалізувати. Загроза сепаратизму була особливо небезпечною з боку найбільшої за економічним і людським потенціалом національної республіки. Тож масштаби превентивного терору в Україні виявилися винятково великими.

Можна вказати на кілька різновидів терору, які впливали на демографічну ситуацію в республіці: терор голодом, депортації населення за межі УРСР, масові арешти з наступним ув’язненням або негайним розстрілом. Розглянемо кожний із них.

Голод 1921—1923 років викликала велика посуха й підсилила господарська розруха як наслідок семирічної війни. Розподіляючи мізерні запаси зерна, Кремль надавав перевагу «червоним столицям», а не селянам південноукраїнських голодуючих губерній. Щоб викачувати хліб із більш-менш урожайних центральних і північних регіонів України, її керівникам заборонили визнавати, що становище південних губерній не ліпше, ніж у Поволжі. Іноземні організації допомоги, що діяли в голодуючому Поволжі з серпня 1921 року, були допущені в південні губернії України тільки з січня 1922 року, коли вже почалася масова смертність. 1921 року керівники Кремля помітили, що голод пригнічує повстанську активність селянства. Саме через це вони дали вказівку не припиняти хлібозаготівлі в голодуючих районах. Вони не забули про досвід тероризування голодом і використали його на початку 1930-х років.

Кількість жертв голоду 1921—1923 років залишається невідомою. За оцінкою наркомату здоров’я України узимку 1921—1922 років загинуло від голоду 235 тисяч чоловік. Ця оцінка спиралася на дані вибіркового опитування селянських господарств навесні 1922 року кореспондентськими пунктами ЦСУ України, яке проводили лише в деяких постраждалих від голоду південних губерніях. Слід зауважити, що завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги (АРА) та інших благодійних організацій, яка була розгорнута 1922 року, вдалося врятувати від голодної смерті сотні тисяч селян. Поширюючи оцінку наркомздоров’я республіки на весь масив постраждалих земель, ми не вийдемо за межі 300—350 тисяч смертей від голоду.

Голод 1932 — 1933 років, справедливо названий мором — за аналогією з середньовічною чумою, спостерігався в багатьох регіонах СРСР, але тільки в УРСР і на Кубані він став голодомором. В українських регіонах під виглядом заготівель конфісковували все продовольство, яке знаходили під час обшуків на селянському подвір’ї. Кремль попереджав спалах українського сепаратизму в ситуації соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР унаслідок непосильних темпів індустріалізації.

23 листопада 2002 року в «ДТ» було надруковано статтю «Скільки нас загинуло від голодомору 1933 року?» Я написав її під впливом роздратування: висновок про кількість жертв, який грунтувався на аналізі демографічної статистики, вперше був опублікований ще 1990 року. Висновок роками ігнорували, хоча опоненти були неспроможні полемізувати по суті. Публікація теж була проігнорована, бо надто «невеликою» виявляється кількість жертв голоду — не більше 3,5 млн. осіб в межах УРСР за 1933 рік. І кількість жертв «має» доходити до 7, а то й до 14 млн. осіб. Є щось інфернально незбагненне в такій позиції.

Наявні оцінки втрат від голоду 1946 — 1947 років не менш фантастичні — від 1 до 2 млн. осіб. Слід взяти до уваги, що цей голод, подібно голоду 1921 — 1923 років, був викликаний жахливою посухою, наслідки якої наклалися на труднощі повоєнної розрухи. Кремль здійснював хлібозаготівлі в голодуючому селі, щоб надати продовольчу допомогу «братнім країнам». Та намірів цілеспрямованого нищення колгоспників сталінська держава не виказувала, бо в цьому не було тоді політичної потреби. На прохання радянського уряду Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (ЮНРРА) надала 250 млн. доларів на закупівлю продуктів та устаткування для українського села. Держава не перешкодила також надходженню допомоги від української діаспори Північної Америки. Все це мінімізувало смертність. Кількість жертв голоду 1946 — 1947 років вимірюється десятками, а не сотнями тисяч, і тим більше не мільйонами.

Президент України у листопаді 1998 року встановив своїм указом День пам’яті жертв голодомору. Пізніше до жертв голодомору додали жертв політичних репресій і примусових виселень, що цілком зрозуміло. Однак важко зрозуміти таке цьогорічне доповнення указу: тепер це День пам’яті жертв голодоморів, політичних репресій і примусових виселень. Поняття «голодомор» поставлено у множину. Кому стала потрібна його інфляція?

Втрати від депортацій та інших репресій

В одній статті неможливо перелічити депортації, здійснені на території України в ХХ столітті. Зупинимося тільки на найбільших.

Одна з масштабних депортацій — це розкуркулення з наступним виселенням селян у віддалені, малопридатні для життя регіони СРСР. Сукупна кількість висланих — до 300 тисяч осіб. У зв’язку з ліквідацією 1934 року двох прикордонних національних районів — Мархлєвського (польського) й Пулинського (німецького), а також з ліквідацією 1935 року польських сільрад у Вінницькій області були започатковані депортації за національною ознакою. Спочатку висилали окремі сім’ї за стандартними звинуваченнями соціально-класового характеру (націоналістичний елемент, колишні жандарми, костьольний актив тощо). 1936 року була здійснена масштабна депортація німців і поляків з України до Казахстану — приблизно 70 тисяч осіб.

Під час радянізації Західної України у 1940 — 1941 роках органи державної безпеки здійснили чотири депортаційні акції. Кампанія почалася 10 лютого 1940 року виселенням у східні регіони СРСР 89 тисяч польських військових осадників і цивільних колоністів. У квітні 1940 року до Казахстану, який ставав головним «приймальним пунктом» сталінських депортацій, відправили чергову партію. Вона складалася з членів сімей осіб, заарештованих органами державної безпеки, а також членів сімей польських офіцерів, розстріляних за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 5 квітня 1940 року в Катині, Харкові й Твері. У червні 1940 року депортовали 58 тисяч біженців, що втекли на територію Західної України з тієї частини Польщі, яка опинилася під німецькою окупацією. 85% цих біженців були євреями. Нарешті, найбільш масштабна депортаційна акція почалася 22 травня 1941 року й не завершилася внаслідок нападу Німеччини на СРСР. На схід планувалося виселити «підозрілих» поляків зі всього західного регіону — від Прибалтики до Молдавії. З території Західної України встигли виселити 11 093 особи. Усього під депортацію, якою супроводжувалася радянізація західних областей України, потрапило до 230 тисяч осіб, яких вважали «небажаним елементом». В основному це були поляки й євреї.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в тюрмах західних областей України перебували десятки тисяч людей, арештованих за політичними звинуваченнями, які чекали на розгляд справи. За розпорядженням із Кремля всі політичні в’язні в тюрмах прикордонної смуги підлягали розстрілу. У Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тисяч осіб.

Демографічні втрати населення Кримської області під час Другої світової війни враховані в наведених вище загальних підрахунках по УРСР. Окремо зазначу, що національний склад населення Криму у цей час докорінно змінився внаслідок депортацій і голокосту. За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 %, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 %. Під час війни чисельність населення різко скоротилася.

У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тисяч німців, які оселилися тут здебільшого за часів Катерини ІІ. Формула звинувачення була одна: «посібництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації нацисти знищили 25 тисяч євреїв. Разом із євреями знищували й людей унікальної малочисельної національності — кримчаків. Гітлерівці відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм. За постановами Державного комітету оборони від 11 травня й 2 червня 1944 року з Криму виселили кримських татар, а також болгар, греків і вірмен. Кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан за цими двома постановами становила 228 тисяч осіб.

У 1944—1945 роках Сталін здійснив депортацію 13 млн. німців із територій, які відходили до Польщі, Чехословаччини та СРСР. Легкість, з якою була кардинально змінена демографічна картина великого регіону за межами СРСР, наштовхнула його на думку не обмежуватися у внутрішній політиці депортацією малочисельних народів або національних меншин. На ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов у двох реченнях торкнувся його задумів щодо українців. Два речення — це кінцівка абзацу, в якому розповідалося про виселення Сталіним малочисельних народів із Північного Кавказу: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил».

Свідчення М.Хрущова підтверджує інше джерело. Мабуть, ідею виселення українців 1944 року обговорювали в досить широкому колі. Вона стала відомою нацистам, які використали її з провокаційною метою: склали наказ про виселення за підписами Л.Берія та Г.Жукова й розкидали листівки з повітря в місцях розташування радянських частин. Дані про плани виселення українців 1944 року не підтверджуються документально або документи ще не виявлені. Мені здається, все-таки, що йшлося не про всю Україну, а про західні області. В останньому році війни і в повоєнний період ці області стали ареною жорсткого протистояння радянської влади з вояками УПА та підпільниками ОУН.

Втрати підпілля за період протистояння становили 153,3 тисячі, а радянської сторони — 30,7 тисячі осіб. За вироками судів було ув’язнено 87756 «бандитів». Кількість депортованих у Сибір «бандпособників» за період з 1944 до 1952 рік дійшла до 203 тисяч, майже третина з них на спецпоселенні загинула.

Змінювалося політичне становище, й люди поверталися на батьківщину. Зокрема, вже в другій п’ятирічці повернулися розкуркулені селяни, після ХХ з’їзду КПРС — «бандити» і «бандпособники», з 1989 — 1990 років почали повертатися кримські татари. На відміну від депортацій, масові арешти здебільшого мали властивість зворотної репресії. Навіть якщо жертву не розстрілювали одразу, вона, зазвичай, зникала в ГУЛАГу назавжди. Коли термін ув’язнення закінчувався, жертві давали новий строк.

Коли на селі розгорталося розкуркулення, у середовищі міського населення посилилися масові арешти. Свого піку вони досягли під час гострої соціально-економічної кризи, коли Сталін застосував проти українських селян терор голодом. Ще одна, більш висока хвиля арештів накрила собою весь Радянський Союз у 1937 — 1938 роках. Ця терористична акція на Заході відома під назвою Великого терору.

За даними професора Донецького університету Володимира Нікольського (2003) органи державної безпеки в Україні арештували: 1929 року — 29 916 чоловік, 1930-го — 33 373, 1933-го —
124 463, 1937-го — 159 573,
1938-го — 106 096. Загальна кількість жертв чекістів за десять років (із 1929 по 1938 рік) перевищила 650 тисяч осіб.

Терор спрямовувався передусім проти інтелігенції. Було винищено практично й всіх активних учасників Української революції 1917—1920 років. Знайдено жахливі свідчення сталінського терору передвоєнного часу — масові поховання під Вінницею, у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) тощо.

Підсумок

Демографічні втрати першої половини ХХ ст. оцінюються підсумковою й, звичайно, надто приблизною цифрою в 15 млн. осіб. Мова про людей, які загинули або були примусово депортовані за межі своєї батьківщини. Для населення України, яке на 1914 рік не перевищувало 40 млн. осіб у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу справді катастрофічні. Тільки 1959 року перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн. громадян, тобто було нарешті перевищено той рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років.

За переписом 1989 року чисельність населення України досягла 51,7 млн. осіб. Приріст — до 10 млн. осіб за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився порівняно з довоєнним. Тепер Україна відстає за чисельністю населення не тільки від Німеччини й Великобританії, але й від Італії та Франції.

Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти й діти її дітей. Отже, прямі й опосередковані демографічні втрати ХХ ст. не можна вважати меншими за 45 млн. осіб. В умовах нормального демовідтворення в ХХ ст. ми могли б бути стомільйонним народом.

Причини сучасної депопуляції

Кінець ХХ ст. характеризувався істотним скороченням населення України: на 3,3 млн. осіб. Депопуляція, яку передрікали ще в 1980-х роках, стала фактом. Чим її можна пояснити?

Перш за все, слід вивчити динаміку чисельності населення за кожен рік (на кінець року) у співставленні із загальним приростом (зменшенням) за рік та його міграційною складовою; в тисячах (див. таблицю).

Різниця між народжуваністю й смертністю стала від’ємною величиною 1991 року. Але ще два роки відбувався приріст населення завдяки позитивному сальдо міграційного балансу. Сальдо міграції стало від’ємним 1994 року. Майже негайно сукупна дія двох чинників призвела до півмільйонних величин щорічного скорочення населення.

Несприятливі тенденції в демовідтворенні пов’язані передусім із деформацією шлюбно-сімейних процесів. Малювати таку деформацію тільки чорними фарбами не випадає. Адже мова передусім про зміну соціального статусу жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня зайнятості. Так чи інакше, але тепер поширилася практика відкладати шлюб і народження дитини — особливо другої та третьої. Між тим, тільки третя дитина гарантує розширене демовідтворення.

Відкладання народження дитини з тимчасового явища перетворюється на стале. Тепер дві третини сімей із дітьми до 18 років мають лише одну дитину. Економічною підвалиною несприятливих процесів є поступове звільнення сім’ї від виконання виробничих функцій. Більше не діють такі економічні чинники багатодітності, як потреба в робочих руках для селянських господарств або розрахунок на матеріальне забезпечення в старості (останнє — внаслідок різкого зменшення дитячої смертності й встановлення державного пенсійного забезпечення).

На процесі демовідтворення негативно позначаються міграції. Серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному й економічному відношеннях вікових груп. Коли сім’я мігрує в повному складі, вона здебільшого утримується від народження дітей на чужині, а розрив із сім’ями негативно позначається на народжуваності.

Народжуваність знижується й унаслідок подовження тривалості життя. Демографічне старіння в Україні поступово наростало з другої половини ХХ ст. Між переписами 1959 і 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 12,3 до 25,5%. Відповідно зменшується питома вага жінок у генеративному віці.

Показники народжуваності не пов’язані прямо з матеріальним рівнем життя. У цьому можна переконатися, вивчаючи проблему демовідтворення в більшості країн Азії, Африки й Латинської Америки. Однак поліпшення економічної ситуації в Україні негайно позначилося на підвищенні народжуваності. Негативне міграційне сальдо теж скоротилося до 34 тисяч 2002 року й до 24 тисяч осіб — 2003-го. Загальне скорочення населення досягло піку 2001 року (522 тисячі); 2002-го воно становило 398 тисяч, 2003-го — 381 тисячі осіб.

За наявності активної демографічної політики проблему депопуляції можна було б розв’язати. Проте за структурою демовідтворення Україна вже належить до розвинутих країн. Тому її демографічний розвиток підпорядковуватиметься відповідним закономірностям.

http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/demografichni_vtrati_ukrayini_v_hh_stolitti.html


Скільки нас загинуло від Голодомору 1933 року?
greatfamine3233

Ми вшановуємо пам’ять тих, хто 70 років тому чинили опір колективізації сільського господарства, були приречені на повільну смерть від голоду разом із сім’ями.

Кількість полеглих від терору голодом — це розрахункова величина. Вона встановлюється як перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій голодом. У 1990 році з’явився мій розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося нічого особливого.

Думаю, що назріла потреба вийти з проблемою кількісної оцінки жертв голодомору за межі наукових видань. Почну з того, як політики, журналісти і вчені підходили до цієї проблеми в різні часи.

Версії сучасників голодомору

Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр.

31 березня сенсацію «Манчестер гардіан» спробував спростувати кореспондент «Нью-Йорк таймс» в Москві, англієць за походженням і громадянством Уолтер Дюранті. Це був єдиний із західних журналістів, котрому вдалося взяти інтерв’ю у Сталіна. Суть замітки Дюранті була відбита в назві: «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду».

Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з’явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же газеті з’явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра — 4 млн. чоловік.

Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3—4 млн. чоловік.

Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе.

Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з’явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік.

Поширилося ще одне апокрифічне свідчення, нібито запозичене зі спогадів Уїнстона Черчілля про Другу світову війну. Каюсь, і я його некритично використав у виданій в 1991 році книзі про голодомор. Йдеться про те, що Сталін назвав Черчіллю цифру жертв суцільної колективізації — 10 млн. селян. Коли уважно перечитати відповідне місце (в четвертому томі спогадів), то виявиться, що мова не йшла тільки про тих, хто загинув. Торкаючись теми, британський прем’єр-міністр сказав: «Ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів або великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей». Сталін уточнив: «З десятьма мільйонами… Це було щось страшне, це тривало чотири роки, але для того, щоб позбавитися періодичних голодувань, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами». На питання, що сталося з куркулями, Сталін відповів: «Деяким з них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, або в Іркутській, або ще далі на північ, але основна частина була дуже непопулярна, і їх знищили власні наймити».

Сталін не мав на увазі втрати від голоду, наявність якого заперечував. Під час цієї нічної бесіди в Москві 16 серпня 1942 року він майстерно перекинув провину за знищення багатьох мільйонів селян на наймитів…

Сталінські оцінки чисельності радянського населення

Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б), він з притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7 млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2,5 млн. чоловік.

Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком, а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення застигла на даті 1 січня 1933 року.

Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися показники природного приросту. Це явище було короткочасним і пояснювалося різким зниженням смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі вже загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше, ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми одержуємо прирощування на цілу Фінляндію».

За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня 1937 року становить 162 млн. чоловік.

Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три роки — три Фінляндії.

І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР. Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році.

Сталін враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить «розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955 року…

Версії наших сучасників

У 1966 році, коли я почав працювати над докторською дисертацією, в поле зору потрапили видані для службового користування номерні книги з спецфонду Інституту економіки АН УРСР. Уламків демографічної статистики, які містилися в них, виявилося досить, щоб частково заповнити лакуни між переписами 1926 і 1939 рр. Маючи уривчасту інформацію про рух народонаселення, можна було розрахувати його імовірну чисельність у міжпереписному періоді і порівняти з реальною — за переписом 1939 р. Різниця показувала втрати.

Голод 1932—1933 рр. відрізняється від попереднього (1921—1923 рр.) і наступного (1946—1947 рр.) тим, що спричинені ним демографічні наслідки піддаються кількісному вимірюванню. Перший радянський голод відбувся одразу після семирічної смуги воєн, а третій — після винищувальної Другої світової війни. В обох випадках неможливо встановити, від чого гинули люди, скільки їх покинуло територію України, скільки прибуло до нас на постійне проживання.

За моїми розрахунками 60-х рр. виходило, що в 1933—1938 рр. мав відбутися приріст населення в 2 840 тис., а насправді сталося зменшення в 116 тис. чоловік. Отже, втрати становили близько 3 млн. чоловік. Якщо різницю між кількістю приїжджих і тих, хто виїхав в інші союзні республіки, вважати нульовою, то цю втрату чисельності слід було списати на голод і масові репресії.

Працівник Російського дослідницького центру Гарвардського університету (США) Сергій Максудов дійшов висновку, що викликаний голодом і репресіями демографічний дефіцит становив в Україні в 1927—1938 рр. 4,5 млн. Результати підрахунків він оприлюднив у 1983 році в українському журналі «Сучасність», який тоді видавався в Мюнхені.

У цьому контексті є нагода розповісти про цензурну «диверсію», влаштовану найбільш авторитетним радянським демографом післявоєнного часу Борисом Урланісом. У книзі «Проблемы динамики населения СССР» М., 1974) він присвятив один з розділів аналізу достовірності демографічних прогнозів. Серед інших вчений згадав зроблений у 1927 році розрахунок Держплану СРСР про очікувану чисельність населення в 1933 році. Він розкритикував розрахунок і у малопомітній примітці петітом дав без коментарів власну оцінку чисельності населення СРСР на кінець 1933 року — 158 млн. чоловік. Цифра Урланіса на 10 млн. чоловік різнилася від даних Сталіна, оголошених на XVII партз’їзді.

Якщо перейти від опису втрат населення за міжпереписний період до спроб визначити конкретні втрати від голоду 1932—1933 рр., то заслуговують на увагу дані Володимира Кубійовича і Василя Гришка. Обидва оприлюднили тільки кінцеві результати підрахунків, які істотно відрізняються один від одного: у Кубійовича — 2,5 млн. а у Гришка — 4,8 млн. чоловік.

Викликана недоступністю архівної джерельної бази подвійна різниця в цифрах втрат є межею. Якщо не піддавати сумніву зареєстровану переписами чисельність населення, то в її рамках визначений В.Кубійовичем масштаб втрат неможливо збільшувати утроє або вчетверо. Сумніватися у достовірності перепису 1926 року ще нікому не спадало на думку. А достовірність перепису 1937 року засвідчена жахливою долею всього довоєнного покоління радянських демографів.

В моєму архіві є привезений з Канади у 1990 році документ під назвою «Невідомий голокост. 10 мільйонів жертв: Україна, 1933». Це — підготовлене Тарасом Гукалом комюніке, проголошене в ефірі радіостанцією «Радіо-Квебек» 16 квітня 1983 року. Під час 50-ї річниці Великого голоду в Україні наша діаспора намагалася примусити населення Канади і США прислухатися до неї. Зрештою, це їй вдалося. Не треба засуджувати тих, хто тоді намагався перевищенням кількості загиблих від голоду зруйнувати споруджену Сталіним навіть за кордоном стіну мовчання про українську трагедію.

Проте важко зрозуміти тих, хто через півтора десятиліття після відкриття архівів сміливо додають ще два мільйони людських життів до інформації «Радіо-Квебек» і проголошують свої фальшиві істини з усіх трибун.

Порахуємо разом

Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика.

Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.):

Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився.

Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925—1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.

Далі, з підрахунку втрат від голоду треба виключити нормальну смертність 1933 року. Ми не зробимо великої помилки, якщо приймемо її рівною середньому арифметичному з показників смертності за 1927—1930 рр. Нормальна смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. чоловік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. чоловік. Цей приріст п’ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Тепер ми маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — ненормальну смертність у 1933 році.

Природний приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. чоловік. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. чоловік.

Чи можна вважати цей дефіцит ненормальною смертністю? Тільки при нульовому сальдо міграційного балансу.

Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР, дає за 10 років від’ємне для України сальдо в 1 343 тис. чоловік. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.

Врахування сальдо міграційного балансу виводить нас на цифру 3 238 тис. чоловік. Її можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Точність цієї цифри оманлива. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення.

Ми звикли датувати голод двома роками — 1932—1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору?

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору.

Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру — 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.

Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду

Не раз доводилося чути, перебуваючи за кордоном: чого ви галасуєте більше всіх? Чому посипаєте голову попелом? 1933-й рік позбавлений національного забарвлення! Жертви тоталітарної держави не мають національності.

Українські наукові праці останнього десятиліття за кордоном невідомі. Зате відомі твердження політиків, які заявляють, що в Росії голоду не було, і скаржаться світові, що росіяни звели до могили в голодний рік 12 млн. українців.

Чотирикратне перевищення втрат від голоду в УРСР і ототожнення радянського режиму з російським народом, який так само борсався у павутинні тоталітаризму, відбивають у вчених Заходу і Росії бажання об’єктивно розібратися в тому, що насправді відбулося в Україні, і чим український голодомор відрізняється від загальносоюзного голоду.

Вивчаючи дані ЗАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, бо вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.

Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Розглянемо сім регіонів Європейської частини СРСР, в яких сумарна (місто плюс село) кількість смертей у 1933 році перевищувала кількість народжень. Дані ЦУНГО СРСР про природний приріст (або зменшення) населення виглядають так (в тис. чоловік):

Слід звернути увагу на те, що в цій розробці показник природного руху населення України трохи інший, ніж наведений раніше. Коливання цієї цифри пояснюються різними варіантами статистичної виборки.

Сукупність наведених даних має два зрізи. Зупинимося спочатку на першому. Якщо ознакою голодування вважати перевищення смертей над народженнями, то у хлібовиробляючих регіонах голод охоплював сільську місцевість, звідки викачували зерно, а у хлібоспоживаючих регіонах — міста, зняті з державного постачання внаслідок дефіциту хліба.

Другий зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Наведені цифри менш жахливі, ніж реальність. Адже якраз в Україні органи ЗАГС реєстрували не більше половини голодних смертей, тому що їхня робота була дезорганізована голодом. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п’яти інших округів Північно-Кавказького краю.

Як розуміти другий зріз загальносоюзної картини голоду? Думаю, що світло на це може пролити зіставлення прямих втрат від голоду, що їх зазнали однакові за величиною хлібовиробляючі регіони — Україна і Поволжя. У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п’яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.

Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушня тощо.

Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками. Зрештою, це не якесь відкриття. Згадаємо депортації малих народів і національних меншин, які почалися якраз в Україні у 1934 році (з поляків та німців).

Перевірка розрахунку

На початку 1989 року радянська демографічна статистика стала доступною для дослідників. Директор Центрального державного архіву народного господарства СРСР В.Цаплін опублікував огляд демографічних матеріалів ЦУНГО СРСР, які зберігалися в його сховищах (журнал «Вопросы истории», 1989, № 4). Стаття виявилася настільки цікавою, що я негайно вирушив в Москву і незабаром мав висхідні дані для наведеного вище розрахунку.

У січні 1990 року політбюро ЦК Компартії України понад півтори години присвятило розглядові сенсаційних документів, підготовлених для збірника «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Публікація була дозволена, але з коментуючими дослідженнями кількох науковців. Коли я одержав пропозицію написати такий коментар, то запропонував команді упорядників на чолі з Русланом Пирогом свій розрахунок жертв голоду. Збірник документів вийшов з друку восени 1990 року. Якраз у ньому з’явилася моя перша публікація з детальним обгрунтуванням кількісних параметрів голодомору.

Півроком раніше, у березні, разом з покійним нині письменником Володимиром Маняком я вилетів у Торонто. Крім доповіді, на науковій конференції у валізці мав рукопис переданого для документального збірника коментаря «Трагічна статистика голоду», а також первинні статистичні матеріали.

На конференції вперше зустрівся з Сергієм Максудовим. Виявилося, що ніякий він не Максудов, а дисидент з оточення А.Сахарова Олександр Бабьонишев. Псевдонім з улюбленого «Театрального роману» М.Булгакова йому довелося брати, щоб не постраждали родичі в Радянському Союзі. Я запропонував Максудову і всесвітньо відомому вченому з Центру радянських і східноєвропейських досліджень при Мельбурнському університеті Стефену Віткрофту підготувати спільну статтю про кількісні параметри українського голодомору. На жаль, С.Віткрофт в кінцевому підсумку відмовився від співавторства.

Наша з Максудовим стаття «Втрати населення України від голоду 1933 р.» з’явилася в лютневому номері «Українського історичного журналу» за 1991 рік. Мій співавтор відмовлявся враховувати міжреспубліканське сальдо міграційного балансу як непевну величину, що автоматично збільшувало обраховані втрати від голоду до 4581 тис. На мою думку, було б необачно ігнорувати інтенсивні міграційні процеси (у тому числі й недобровільного характеру — депортації). Неточність статистичного опису міграцій компенсується визначенням втрат від голоду в певному діапазоні кількісних значень. Але це був єдиний істотний пункт наших розходжень.

У січні 1995 року я доповідав про результати оприлюднених в цій статті розрахунків на науковому семінарі в Центрі російських і східноєвропейських досліджень Торонтського університету (Канада), в роботі якого взяли участь визначні вчені з дев’яти країн світу. Під час обговорення моєї доповіді не було висловлено принципових заперечень щодо застосованої методики розрахунків демографічного дефіциту.

Ця стаття вже була написана, коли 15 листопада в Міжрегіональній академії управління персоналом відбулася наукова конференція, присвячена світлій пам’яті громадян України, полеглих 70 років тому в голодоморі. Борис Олійник, а услід за ним Леонід Кравчук підняли серед інших тему маніпуляцій безвідповідальних політиків з кількістю жертв терору голодом. Безпідставні перебільшення цієї цифри вони назвали аморальним явищем.

Якщо висловлені в статті положення викличуть заперечення, я завжди готовий до дискусії. Сподіваюсь, однак, що через 12 років після перших публікацій на цю тему і за цілковитої відсутності заперечень питання про кількість жертв голодомору в Україні перестане бути дискусійним.

http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/skilki_nas_zaginulo_pid_golodomoru_1933_roku.html


Голодомор в Україні мовою фактів або Як сучасна, офіційна московська статистика підтверджує
greatfamine3233
факт Голодомору в Україні в 1933 році

Існує велика різниця між Москвою політично-шовіністичною та Москвою статистичною. Москва політична, заперечуючи Голодомор чи навіть голод 1932-1933 років, забуває або не хоче навіть подивитись на статистику, яку офіційно сама друкує тепер в сучасній Росії. Існує чудове джерело інформації www.demoscope.ru де подається багато статистичної інформації, як по Російській імперії-СРСР так і по всьому світу. Але нас цікавлять найбільше переписи населення 1897, 1926 та 1939 років, які в додатках кожний бажаючий може подивитись. Не хоче дивитись цю статистику і сучасне керівництво України. А треба!

Під час першого свого візиту до Європи, в якості президента України, перше що зробив В.Янукович це відрікся від Голодомору як геноциду українців, та почав доказувати світовій спільноті, що голод був в Росії, Україні, Білорусії та Казахстані. Але насправді він цим хотів не стільки доказати факт голоду в цих республіках, скільки замінити поняття Голодомор-геноцид в Україні на звичайний голод. Голод і Голодомор це дві великі різниці. В світі постійно недоїдає сотні мільонів людей, але їх ніхто не мордує голодом та ніхто не забирає в них їжу. Голодомор це насильне запровадження голоду шляхом відбирання, або знищення продуктів харчування.

Не маючи можливості надрукувати всі величезні таблиці переписів наводжу тільки вибірки з них.

Російська Імперія-СРСР
































































































національність

1897 рік

1926 рік

1939 рік

1939рік-1926рік різниця

% різниця

Росіяни

55,667,469

77,791,124

99,591,520

+21,800,396

28,00%

Українці

22,380,551

31,194,976

28,111,007 -?

-3,083,969 -?

-10% -?

Білоруси

5,885,547

4,738,923

5,275,393

536,47

11,00%

Поляки

7,931,307

782,33

630,1

-152,24

-19,00%

Євреї

5,063,156

2,672,499

3,028,538

356,04

13,00%

Німці

1,790,489

1,238,549

1,427,232

188,68

15,00%

Татари

3,737,627

2,465,096

4,313,488

+1,848,392

74,00%

Грузини

823,97

1,512,900

2,249,636

736,74

48,00%

Чеченці

226,5

315,41

407,97

92,56

29,00%

Вірмени

1,173,096

1,011,893

2,152,860

+1,140,967

112,00%

молдовани

1,121,669

278,91

260,42

-18,49

-7,00%

Казахи

3,88

1,69

3,100,949

-780,75

-20,00%

Все населення країни

125,640,021

146,637,530

170,557,093 -?

+23,916,563 -?

16,00%

Як ми бачимо з вище та нижче наведених таблиць кількість росіян на території СРСР збільшилась на 28% а українців зменшилась на 10%, що складало більше 3 млн. чоловік. В самій Росії кількість росіян збільшилась на 22% a українців зменшилась на 4,5 мільона людей тобто на 58%. Куди могла зникнути така кількість українців тільки за тринадцять років? Це є відповіддю всім московським фальсифікаторам, які заперечують етнічний геноцид Москви проти українців. Це також показує в яких регіонах на території Росії, був Голодомор. В переважній своїй більшості Голодомор проводився Москвою тільки на українських етнічних землях. В інших республіках голод якщо і був, то він не носив такого трагічного характеру як в Україні. Про це свідчать факти в наступних таблицях.

РРФСР

















































































національність

1926 рік

1939 рік

1939рік -1926рік різниця

% різниця

Росіяни

74,072,096

90,306,276

+16,234,180

22,00%

Українці

7,873,331

3,359,184

-4,514,147

-58,00%

Білоруси

637,63

458,66

-178,98

-28,00%

Німці

806,3

862,5

56,2

7,00%

Поляки

197,83

147,55

-50,28

-26,00%

Євреї

588,94

956,6

367,66

62,00%

Татари

2,451,952

3,901,835

+1,449,883

59,00%

Чеченці

315,34

400,34

85,01

27,00%

УКРАЇНА

















































































Українці

23,218,860

23,667,509 -?

+448,649-?

різниця +1,9%-?

Росіяни

2,677,166

4,175,299

+1,498,133

56,00%

Білоруси

75,84

158,17

82,33

108,00%

Поляки

476,44

357,71

-118,73

-25,00%

Німці

393,92

392,46

-1,47

-0,40%

Євреї

1,574,428

1,532,776

-41,65

-2,50%

Греки

104,67

107,05

2,38

3,00%

Болгари

92,08

83,84

-8,24

-9,00%

Молдовани

257,79

230,7

-27,1

-10,00%

БІЛОРУСІЯ

















































































національність

1926 рік

1939 рік

1939 рік-1926 рік

% різниця

Росіяни

383,81

364,71

-19,1

-5,00%

Українці

34,68

104,25

69,57

200,00%

Білоруси

4,017,301

4,615,496

598,2

15,00%

Поляки

97,5

58,38

-38,12

-41,00%

Німці

7,08

8,45

1,37

20,00%

Євреї

407,06

375,09

-31,97

-8,00%

Цигани

2,37

3,63

1,27

53,00%

Також з наведених таблиць ми можемо бачити, що кількість євреїв в Україні зменшилась на 2,5% а в Білорусії на 8%, але разом з тим ми бачимо, що їхня кількість збільшилась в Росії на 62%. Це говорить про те, що можливо якась їхня частина залишила Україну і Білорусію та переїхала до Росії. Треба також мати на увазі, те, що в 1932 році в СРСР була введена паспортна система. Без наявності паспорта людина не могла покинути населений пункт, влаштуватись на роботу, переїхати в інше місто чи республіку. Але паспорти видавались лише жителям міст, а жителі сіл ставали заручниками, а простіше кріпаками, на своїй землі. Переважна кількість євреїв та росіян жила по містах, тому отримавши паспорти вони могли вільно переїхати в Росію. За цей час в Україні збільшилась кількість білорусів, яких пересиляли в індустріальні райони України. Також цікаво відмітити, що за попередні 13 років населення Білорусії збільшилось на 15%, тобто при відсутності голоду в Білорусії це був натуральний приріст білоруського етносу. Як ми бачимо якійсь частині українців вдалось таки вирватись до Білорусії, де голоду не було та врятуватись. З перепису 1939 року, та документів про переселення, також видно, що кількість росіян в Україні за рахунок переселення збільшилась на 56% тобто на 1,5 млн.чоловік. Міністр освіти “професор” Д.Табачник підтасовкою фактів вводить людей в оману. Для прикладу: він приводить факти, що під час голоду в Росії теж гинули люди і як факт говорить, що в Саратовській області загинуло 50% людей. Можливо. Але... Так, в Саратовській області, про яку говорить Д.Табачник, в 1926 році проживало 2 345 150 росіян, а в 1939 році проживало 1 563 443 росіянина тобто їхня кількість зменшилось на 33%. Але “професор” Д.Табачник чомусь нічого не говорить про основні статистичні дані відносно українців та росіян по Росії в цілому. В тій же Саратівській області кількість українців реально зменшилась на 55%. Також він замовчує офіційний факт, що кількіть росіян в сусідній Воронежській обл. збільшилась з 2 211 092 (1926 рік) до 3 113 269 (1939 рік) тобто на 41%. Звідки вони взялись? При цьому кількість українців в Воронежській області реально зменшилась на 63% (з 1 078 552 до 402 710). Кількість росіян в Курській області збільшилась на 30%, а українців зменшилась на 75% !!! В 1926 році в ній проживало 554 654 українця, а в 1939 році лише 138 105. В Рязанській області кількість росіян зменшилась на 8%, але в Тульській збільшилась на 30%. В Тамбовській області зменшилась на 30%, але в Вологодській збільшилась на 55%. В Смоленській області кількість росіян збільшилась на 20%, в Іванівській, де створювалась ткацька промисловість Росії, кількість росіян збільшилась на 120%, в Архангельській збільшилось на 350%, в Ярославській на 40%, в Куйбишевській на 18% і т.д. Любий бажаючий може подивитись на ці цифри. Всі ці цифри говорять про те що росіяни могли вільно покидати свої області та переїздити куди бажали або куди їх посилала Москва. Тільки в одну Україну було переселено півтора мільона росіян.

Згідно перепису 1926 року на всьому Кавказі (адміністративно всі народи Кавказу в 1926 році входили до Закавказської республіки) проживало 336 178 росіян, але згідно перепису 1939 року тільки в одній Грузії проживало вже 308 684 росіянина, в Азердбайджані 528 318 росіян (йшло освоєння нафтових промислів), в Вірменії 51 464 росіянина. Тобто кількість росіян на Кавказі збільшилась в три рази що складало в загальному біля одного мільйона чоловік. До цього також потрібно додати переселення росіян в автономні республіки Північного Кавказу, які територіально входили до складу Росії (Дагестан, Чечня, Інгушетія та інші).

Таку ж саму картину ми можемо спостерігати в республіках Середньої Азії. На час перепису 1926 року всі народи Середньої Азії територіально належали до Узбецької та Туркменської республік в яких проживало всього 246 521 росіян в Узбецькій та 75 357 в Туркменській республіках, тобто в загальному трохи більше 300 тисяч росіян. За наступні 13 років національний склад середньоазіатських республік різко помінявся. В новостворені республіки Середньої Азії відбулося масове переселення росіян. Так згідно перепису 1939 року в Таджикистані вже проживало 139 916 росіян, в Казахстані 2 458 687 росіян !!! в Киргизстані 302 916 росіян. Тобто кількість росіян збільшилась майже в десять разів що складало біля трьох мільонів чоловік.

Великий перетік населення відбувався і в самій Росії, особливо до її індустріальних центрів Москви та Ленінграду. Якщо в 1926 році в Московській області проживало 4 264 435 росіян, то в 1939 вже 8 093 711 росіян (+90%). В Ленінградській області в 1926 році проживало 2 323 566, то вже в 1939 році було 5 711 230 росіян (+145%). Також відбувався масовий перетік росіян в Сибір, Далекий Схід та північні райони де відбувалась індустріалізація.

Всі ці десятки мільонів росіян, які зявились ніби зненацька в різних районах та республіках СРСР, не впали з неба. Вони мусили звідкись приїхати. Як правило, це були росіяни з центральних областей Росії та Поволжжя. Хтось може знайти пояснення такому явищу, як збільшення кількості етнічних росіян в різних регіонах тим, що відбувався натуральний приріст цього етносу. Так це можливо, але раджу подивитись їм на зміни населення цих регіонів по вікових групах. Переселялись не діти, а доросле населення.

Про голодомор – геноцид ми мусимо також вести мову по відношенню до казахського населення. Тільки назва його була інша – Великий джут. Також причини Великого джуту були іншими. Якщо в Україні відбирався хліб та всі продукти харчування, то в казахів відбиралась домашня худоба, основа-основ життя кочових народів Середньої Азії. Якщо в 1930 році в Казахстані налічувалось біля 40 мільонів домашньої худоби, то вже в 1933 лише 4 мільйони. 36 мільонів корів, овець, свиней та інших тварин було відібрано від казахів. Москва наказала нагодувати мясом основні свої міста Москву, Ленінград, та інші індустріальні центри а також швидко ростучу Червону Армію. Для цього були створені надзвичайні організації “Москва-Мясо”, “Ленінград-Мясо”, а потім “Союз-Мясо”. Всі вони підпорядковувались особисто Сталіну. Казахські дослідники знайшли в архівах телеграму керівника Кустанайської області до керівництва республіки, в якій він писав, що не може виконати план по заготівлі мяса так як в області залишилась лише одна свиня. Так само як і в Україні створювались збірні пункти зерна де воно намокало та гнило під дощем, так само в Казахстані створювались пункти куди звозилась, переганялась велика кількість тварин, де вони різались, а мясо відправлялось в Росію. Тварини почали хворіти від великого скупчення та здихати тисячами. Якщо зерно в Україні мокло, гнило, але мовчало, то кожен може уявити собі ситуацію коли десятки мільонів тварин переміщаються на сотні кілометрів, по дорозі здихають, на бойнях, де їх ріжуть тисячами, ревуть неймовірно бо вони відчувають свій кінець. І все це при відсутності сучасних холодильних камер. УЯВИЛИ?

Незважаючи на жертви мільонів людей від Голодомору та репресій, московська пропагандиська машина працювала на повну силу, прикриваючи свої злочини, як всередині країни так і за кордоном. Були створені сотні пропагандиських фільмів, написано безліч статей, книг де показувалось щасливе життя радянських людей, та переваги соціалістичного ладу. На жаль світ вірив Москві. За рахунок українського хліба та казахстанського мяса, Москва дійсно створила декілька зон де люди жили більш-менш нормальним життям. Це в першу чергу відноситься до самих міст Москва та Ленінград. Ще по сьогоднішній день старожили цих міст пишаються тим як чудово вони жили при Сталіні. Так, вони жили за рахунок пограбування України та Казахстану.

До речі, ЗА ВСЕ, ЩО МОСКВА ЗАБИРАЛА ВІД УКРАЇНЦІВ В 1921, В 1933 ТА 1946 роках, ТА КАЗАХІВ В 1933 році, МОСКВА НЕ ЗАПЛАТИЛА ЖОДНОЇ КОПІЙКИ.

Цинізму Москви та її пятиколонникам в Україні не має меж. В голодуючих районах України, Москва відібравши хліб, почала відбирати сімейні коштовності від людей. З січня 1932 року в Україні почав діяти Торгзін (спеціальна торгова мережа яка обслуговувала тільки іноземців за валюту), який формально діяв при Наркоматі зовнішньої торгівлі, і який почав працювати не з іноземцями а з голодуючими селянами, скуповуючи за безцінь золото, срібло, діяманти, антикваріат. Разом з тим вийшла постанова РНК УРСР від 29.06.1932 р. де ставилось завдання «мобілізація всередині України еффективної валюти і що побутове золото необхідно зібрати за допомогою системи Торгзіну та направити на службу інтересам пролетарської держави». Спочатку Москва забрала зерно, а потім почала забирати все золото і гроші. При здачі золота люди отримували «папірець» (бони) на право покупки хліба, але цей процес інколи займав декілька місяців і за хлібом «з папірцем» вже ніхто не приходив. Голодна мати здавала свою весільну обручку за буханку хліба для своїх дітей, але працівники Торгзіну і тут старались надурити бідну матір даючи їй нічого не вартий папірець, щоб вона прийшла з ним пізніше. Існувала навіть таємна інструкція: «не давати обіцянок покупцям на швидше отримання продуктів». Серед працівників Торгзіну процвітало шахрайство по кількості і якості отриманого золота. Багато коштовностей прилипало до їх рук та рук керівної верхівки. Таким чином через систему Торгзіну, в 1931 до казни надійшло - 6 млн. валютних карбованців, в 1932 р. – біля 50 млн. крб., в 1933 р. – 107 млн. крб. 75% становили дорогоцінні метали. Це складало в 1932 році 21 т. золота та 18,5 т. серебра, в 1933 році 44,9 т. золота і 1420,5 т. серебра. Тобто тільки під час Голодомору, голодне населення України подарувало Москві 66т. золота та 1439т. серебра та велику кількість інших коштовностей.

Знаючи тепер скільки було вивезено зерна та різних харчових продуктів з України та мяса з Казахстану, народи України та Казахстану мусять виставити рахунок Москві до уплати за все нею зїдене. Наприклад з Казахстану було вивезено біля 37 мільонів корів, свиней, овець та інших домашніх тварин. Навіть якщо брати в середньому тільки по 20 кілограмів мяса з голови, то це вже біля одного мільярда кілограмів мяса. Кожний може підрахувати суму виходячи з сьогоднішніх цін. По відношенню до України ця сума буде набагато більша. Адже Москва створила голод в Україні і в 1921 році, вивезши все зерно та харчові продукти з України а потім пограбувавши все церковне майно в Україні. Природа та причини Голодомору 1921, 1933 та 1946 років одинакова – відбирання харчових продуктів від населення. Тільки якщо в 1921 та 1933 роках зерно відбиралось від його власників то в 1946 році колгоспи мусили виконувати плани поставок. Добто створення колгоспів облегшило та ніби узаконило процес відбирання хліба від його виробників. До речі, майже на протязі більш як тридцяти років в колгоспах люди не отримували ніяких грошей. Люди працювали за трудодні, за які вкінці року могли отримити декілька мішків зерна. Перші гроші почали виплачуватись лише в 60-ті роки і то ті гроші можливо було назвати чисто умовно настільки вони були малі. Тобто Москва починаючи з перших днів більшовицького перевороту 1917 року і до середини 60-тих років жила за рахонок безкоштовної, рабської праці жителів села. Москва побудувала свою індустріальну промисловість в першу чергу за рахунок пограбування українського хлібороба та України вцілому. На жаль за весь час незалежності України відношення держави до працівників села залишилось не змінним.

Кількість загинувших казахів під час Великого джуту в різних джерелах оцінюється по різному. Одна сторона, як і з Україною, намагається все применшити, або заперечити, інша сторона старається знайти правду. Існують великі розбіжності, як по загальній кількості населення, так і по кількості жертв. На попередніх сторінках ми бачимо офіційні сучасні статистичні дані які надруковані в Росії. В 1926 році було 3 881 694 казахів в СРСР (майже всі вони проживали на своїх етнічних землях), а в 1939 році 3 100 949. Тобто їх кількість зменшилась майже на 800 тисяч (21%). Але сучасні казахські історики прийшли до висновку, що в 1930 році налічувалось 5 800 000 казахів. Також вони вважають, що під час Великого джуту загинуло від 1 700 000 до 2 200 000 казахів. Ці факти Москва-статистична, на відміну від Москви-політичної, визнає. Відомі російські вчені професора Жеромська та Поляков, вивчивши всесоюзний перепис 1937 року (заборонений та засекречений Сталіним) прийшли до висновку, що з 1931 року по 1933 рік кількість казахів зменшилась на 3 379 000 чоловік. Біля 2 мільонів з них відкочували в Китай, Узбекистан, Киргизстан, на Волгу, Алтайський край та Сибір. Треба мати на увазі, що казахи – споконвічні кочові племена, які проживали на величезних територіях, які фізично неможливо було огородити або закрити. Кордони між цими територіями були чисто умовними. В архівах спецслужб колишнього СРСР були знайдені донесення радянських розвідників в Китаї, в яких кожні десять днів давалась інформація скільки казахів перекочувало та територію Китаю. Тобто значна частина казахів відчувши біду, відкочувала на інші території. Ці дослідження були опубліковані в 1990 році в московському соціологічному журналі “Соціс”. Як ми бачимо, двадцять років тому в Москві ще були чесні дослідники.


(no subject)
greatfamine3233

Ми розуміємо чому офіційна московська пропаганда та її штатні та позаштатні пропагандисти, підконтрольні Москві засоби масової дезинформації, представники московської пятої окупаційної колони в Україні, замовчують тему Голодомору та масового переселення московитів з центральних областей в інші республіки та інші регіони. Нащадки тих переселенців в більшості своїй знають історію своїх сімей, хто і як потрапив в Україну чи інші республіки. В більшості своїй це нормальні люди, які їхали в Україну за білим хлібом. І в Україні вони його отримали. Я маю багато знайомих, які вже є третє чи навіть пізніше покоління, для яких Україна стала рідною батьківщиною, а українська мова рідною, хоч вони незабувають свої коріння. Їх до цього ніхто і не примушує. Але існує на жаль ще якась кількість нащадків тих силових, окупаційних структур, які приїхали в Україну “наводити порядок” і їхні руки в крові. Ще знаходяться в силі, фізичній та посадовій, ті хто присилався Москвою в Україну в останні 50 років на різні посади в різні державні та силові структури. СРСР зник, але колишня агентура КГБ та інших московських силових структур присутня в Україні на всіх рівнях влади, в освіті, культурі, засобах масової дезинформації. Вони знають про свої злочини чи злочини їхніх батьків, тому і бояться правди. Коли на початку 90-тих років, в Івано-Франківську, відкопали перші поховання жертв НКВД, і в деяких жертв були знайдені дивом вцілілі папери з іменами катів, то майже в одну ніч, біля сорока сімей нащадків тих катів покинули місто. А скільки таких нащадків ще по всій Україні? Але найбільше боїться Москва правди про Голодомор та інші злочини тому, що вона розуміє, що за юридичним визнанням своїх столітніх злочинів проти людства, наступить фінансова відповідальність. Гітлерівський режим проіснував лише з десяток років, але сучасна Німеччина виплачує мільярди долярів компенсації різним народам за минулі злочини гітлерівського режиму.

Навіть більше. В жовтні 2010 року Німеччина заплатила свій останній борг в 70 мільонів євро, за розвязання І Світової Війни 1914-1918 років. Під час підписання Версальського мирного договору в 1919 році, одною з вимог антинімецької коаліції була компенсація яку їм повина була заплатити Німеччина, як виновниця війни. В 1921 році сторони домовились про суму виплати в розмірі 6,6 мільярдів паундів(фунт.ст.). Це була величезна сума як на ті часи. Багато істориків взагалі невірили, що така сума коли небуть буде виплачена. Версальський договір сам по собі та величезна сума виплати була одною з цеглинок, на якій будувалась політика Гітлера. Після приходу Гітлера до влади виплати припинились. В 1953 році Антигітлерівська коаліція змусила Німеччину почати виплачувати старі борги. Таким чином практично десятки поколінь німців розплачувались та будуть розплачуватись за авантюри їхніх правителів в 20-тому столітті.

Москва творила злочини проти сусідів та людства на протязі сотень років і злочини гітлеризму не йдуть ні в яке порівняння зі злочинами Москви. Тому Москві не вистачить ніяких золотих запасів чи навіть всіх нафтових, газових та алмазових родовищ щоб хоч якось компенсувати сусіднім народам те зло яке вона їм принесли за століття. Практично всі наступні покоління росіян на протязі сотень років будуть розраховуватись за злочини своїх батьків та прадідів. Це чудово розуміє теперішня московська верхівка, яка знає, що рано чи пізно доведеться платити борги, але відтягує час зміни економічного та політичного поля Росії. Практично вся економічна та політична еліта Росії вже створила собі матеріально-економічну базу на Заході, куди переведені всі їхні активи та вивезені їхні сімї. Тому тягар розплати за минулі злочини Москви ляже на плечі мільонів росіян, пограбованих їхньою елітою.

Всі підрахунки зроблені в цій статі зроблені в основному тільки на основі сучасної російської, хоч і підкорректованої (мова йде про перепис 1939 року), але доступної для кожного статистики. Автор навмисно не використовував ніяких джерел доступних на Заході та в самій Україні. Але навіть на основі цієї підкоректованої статистики ми можемо бачити факт геноциду.

Відносно російського населення не виникає ніяких питань. Воно весь час проживало на території Російської імперії а потім СРСР, тобто в межах однієї держави тільки під різними назвами. Незважаючи на всі ліхоліття Першої Світової Війни, Громадянської війни, та чисельної еміграції з Росії її еліти, репресій 20-тих та 30-тих років, кількість росіян між трьома переписами значно збільшилась. З 1897 по 1926 рік, кількість росіян збільшилась на 40% тобто 1,4% щорічно та продовжувала збільшуватись після 1926 року. Таким чином про масову смертність російського етносу на території Росії від голоду не може йти ніякої мови. За винятком голоду 1921 року в Поволжжі. Також ми можемо звернути увагу на таку річ, як щорічний приріст українського, російського та білоруського етносу між переписами населення. Але мусимо памятати, що в 1897 році всі етноси жили на території Російської імперії, тоді як під час перепису 1926 року росіяни продовжували жити в межах одної країни, а українці та білоруси були розділені по декількох державах, по сучасній термінології Західна Україна та Західна Білорусія.

Білоруський етнос в 1926 році, з врахуванням Білорусії та Західної Білорусії, складав біля 7,5-8 мільонів чоловік. Тобто приріст білоруського етносу з 1897 року по 1926 рік був в межах 35%-40%. Знову ж таки біля 1,35% щорічно.


В 1926 році в СРСР проживало біля 31 мільона українців та в Західній Україні біля 5 мільонів. Тобто український етнос в Євро-Азії, в 1926 році налічував біля 36 мільонів чоловік. Таким чином натуральний приріст українського етносу з 1897 року по 1926 рік становив біля 14 мільонів людей, або збільшився на 65%, тобто біля 2,25% щорічно!!! І це не зважаючи на лихоліття І Світової Війни та Громадянської війни в 1914-1920 роках та Голодомору 1921 року. (В деяких джерелах приводяться факти, що кількість українців в Російській імперії в 1913 році була біля 35 мільонів. При цьому автори посилаються на тогочасну статистику). Звідки міг взятись такий неймовірний, по сучасних мірках, приріст українського етносу? Для цього перепис 1897 року дає нам чудову відповідь, так як там існують відомості по вікових категорія населення по губерніях та імперії вцілому. Так як тоді окремої території під назвою Україна не існувало, а кордони були перемішані то ми для прикладу візьмемо, як найбільш типові, тільки Київську та Харківську губернії. В Київській губернії проживало 3 559 229 людей з яких
Віком від 0 до 1 року -124 659
Віком від 1 – 9 років – 891 802
Віком від 10 – 19 років – 815 211
Віком від 20 – 29 років – 549 473
Що разом складало 2 381 145 людей. Тобто 70% населення складали люди до 30-ти років. Ця вікова категорія населення являється найбільш продуктивною. Аналогічна ситуація була і в Харківській губернії, де при населенні 2 492 316 людей 1 651 403 були віком до 30-ти років. Теж саме біля 70%. Середня українська сімя в той час налічувала 5-10 дітей. Тому повірити в те, що в 1913 році в Російській імперії налічувалось біля 35 мільонів українців, тобто був приріст 60%, що складало 3,7% щорічно українського етносу, ми можемо. Але ми будемо пряцювати тільки з доступними для кожного джерелами. Весь час після Голодомору 1932-1933 років існує болюче питання скільки все ж таки загинуло українців. Після приходу в Росії до влади В.Путіна та колишніх структур НКВД-КГБ, в Росії, в Україні та на Заході, зявилась безліч промосковських політичних спекулянтів, псевдоісториків, які заперечують факт Голодомору і навіть факт самого голоду в Україні. Москва породила багато табачників та януковичів. Але в основному всі їхні дослідження базуються на матеріалах отриманих від Москви.
Існує багато шляхів оцінки кількості жертв голоду в Україні та СРСР. В цій книзі буде поданий ще один з них, базований лише на сьогоднішній російській статистиці. Як правило при нормальних умовах життя любої країни, приріст населення вираховується з інформації про кількість жителів між переписами населення. Але для України такий підхід не працює тому, що між переписами 1926 та 1939 років відбулась велика трагедія- Голодомор. Повторимось, що в 1926 році в СРСР проживало 31.2 мільона українців, а в 1939 році було 28.1 мільон українців. На перший погляд виглядає, що втрати складають лише 3 мільони українців, але між 1926 та 1932 роками діти теж народжувались. Щоб мати хоч якісь матеріали повернемось до сталінського перепису 1939 року. В цьому переписі існує статистика про кількість населення по вікових категоріях теж. Ми прослідкуємо тільки скільки народилось чи вижило дітей між 1926 та 1939 роками. При підрахунку втрат дітей ми будемо виходити з того, що народжуваність в 1926 та 1927 роках складала біля 900 тисяч та мусила триматись на цьому рівні або збільшуватись, що показує вже більш-менш стабільний 1938 рік коли народилось більше 900 тисяч дітей.
В 1939 році в Україні проживало дітей
13 років, (народились в 1926 році) - 804 964
12 років, (народились в 1927 році) - 877 606
11 років, (народились в 1928 році) - 722 865, втрати біля 150 000 дітей
10 років, (народились в 1929 році) - 747 048, втрати біля 150 000 дітей
9 років, (народились в 1930 році) - 591 525, втрати біля 250 000 дітей
8 років, (народились в 1931 році) - 689 085, втрати біля 150 000 дітей
7 років, (народились в 1932 році) -550 501, втрати біля 300 000 дітей
6 років, (народились в 1933 році) - 400 284, втрати біля 450 000 дітей
5 років, (народились в 1934 році) - 307 685, втрати біля 600 000 дітей
4 роки, (народились в 1935 році) - 494 453, втрати біля 300 000 дітей
3 роки, (народились в 1936 році) - 590 209, втрати біля 200 000 дітей
2 роки, (народились в 1937 році) - 747 442, втрати біля 150 000 дітей
1 рік, (народились в 1938 році) - 939 589
Тут приводиться тільки кількість дітей які вижили та приблизні втрати дітей, які вмерли по Україні, але теж саме відбувалось на етнічних українських територіях в Росії. За відсутністю окремих вікових показників відносно українського етносу за межами України, ми ніяких складних підрахунків робити не будемо, та візьмемо показники в Україні, як базові. Скільки на самій справі було дітей один Бог знає та закриті російські архіви. Тому ми можемо зробити розрахунки лише на основі сучасних досліджень в Україні, які говорять, що втрати від Голодомору в окремих областях, досягали більше 25%. Як ми бачимо, тільки згідно сталінської статистики, за десять років Україна недорахувалась біля 3 мільонів дітей. Також ми мусимо мати на увазі, що 1926 та 1927 роки були ще більш менш стабільними, що підтверджується великою народжуваністю дітей в ці роки, 2,8% щорічного приросту!!! Зi свідчеь очевидців ми знаємо, що діти від 1 до 3 років і навіть до 6 років стали найбільшими жертвами Голодомору. Якщо старші ще могли ходити та шукати їжу, то малі діти повністю залежали від маминого молока якого не було, або взагалі від дорослих які повмирали. Щоб підрахувати всі жертви Голодомору в самій Україні ми можемо використати навіть сталiнський перепис. Згідно цього перепису, кількість українців за 13 років збільшилась лише на 2% то де поділись люди які становили натуральний приріст українського етносу 2,5%-2,8% щорічно? Щоб встановити кількість жертв Голодомору ми мусимо знати кількість українців в Україні в 1932 та 1934 роках. Тобто на початку голоду та в кінці. В 1926 році в Україні проживало 23,2 мільона українців. Беручи до уваги високий щорічний приріст українського етносу, ми приходимо до висновку, що в 1932 році в Україні проживало біля 28 мільонів українців. Разом з тим ми знаємо, що згідно сталінського перепису 1939 року в Україні проживало 23,7 мільона українців. За 1934-1939 роки в Україні народилось більше 3 мільонів дітей (вірніше сказати це ті які вижили і які були враховані переписом 1939 року). Тобто в 1934 році в Україні проживало біля 21 мільона українців. Таким чином тільки згідно підкоректованої сталінської статистики під час Голодомору в Україні загинуло біля 7 мільонів українців.
Так виглядає динаміка зміни українського етносу в Україні з 1897 по 1940 роки

Тепер підрахуємо втрати українського етносу в цілому по СРСР. Для цього нам потрібна кількість українців в 1932 та 1934 роках. Знаючи тепер основну динаміку росту українського етносу в 20-30 – тих роках, ми можемо стверджувати, що в СРСР в 1932 році проживало мінімум 35 мільонів українців. Всі ці розрахунки являються приблизними і не враховують відсоток людей які були неохоплені переписом, або помилки перепису, що відбувається при більш детальному аналізі. Щоб знати скільки проживало українців в СРСР в 1934 році, ми знову мусимо звертатись до сталінського перепису, який говорить, що в 1939 році в СРСР проживало 28,1 мільон українців, (без Західної України). Також ми вже маємо інформацію скільки приблизно народилось дітей тільки в Україні з 1934 по 1939 роки. (тут мається на увазі, які вижили та дожили до 1939 року). Це більше 3 мільонів дітей. Якщо сюди ще добавити кількість дітей які народились на етнічних українських землях в Росії то ми можемо зпрогнозувати, що загальна кількість дітей складала 3,3-3,5 мільонів. Тепер від 28,1 мільона віднімемо 3,3-3,5 мільона народжених дітей, ми підрахуємо кількість українців в СРСР в 1934 році. В 1934 році в СРСР проживало біля 25 мільонів українців. Таким чином тільки згідно сталінської статистики український етнос в СРСР втратив біля 10 мільонів людей!.
<img width="444" height="450" align="left" data-cke-saved-src="http://maidanua.org/news/getfile.php3?key=1291203457&att_id=22052&site=maidan&bn=maidan_foto" src="http://maidanua.org/news/getfile.php3?key=1291203457&att_id=22052&site=maidan&bn=maidan_foto" "="" style="color: rgb(0, 0, 0); font-size: medium; line-height: normal; background-color: rgb(255, 255, 255); margin-right: 10px;" lj-cmd="LJImage">
Так виглядає дійсна картина динаміки збільшення населення білоруського та російського етносів та зменшення українського етносу на території Російської імперії – СРСР з 1897 по 1939 рік.

Аналізуючи ці переписи населення, ми також мусимо звернути увагу на ще одне ошуканство та злочин Москви проти України. Після закінчення І Світової Війни, багато поневолених народів здобули свою незалежність. При цьому враховувався принцип етнічних територій, по якому етнічні території приєднувались до новоутворених держав. Так 20 лютого 1918 року Законодавча Рада Самостійної Кубанської республіки проголосувала про возєднання на федеративних засадах з Українською Народною республікою. Також українські етнічні території Курської, Воронежської, Дону та інших областей прагнули приєднатись до України. На жаль молода українська держава, через зрадництво та національно-політичну наївність керівної еліти, була знищена Москвою і вікові мрії українців про соборну державу не здійснились. Але всеодно, після загарбання України Москвою і коли вже в 1922 році юридично створювався СРСР, якась частина українських етнічних територій входила до складу України. Але Москві це не подобалось, тому через різні махінаційні оборудки вона прагнула відібрати від України стратегічні райони. Так був придуманий план по обміну територій між Україною та Росією. Згідно цього плану, Москва відібрала від України:
в Курскій губернії - Грайворонський, Путивльський, Валуйський та Новооскольський повіти,
в Воронезькій губернії - Острозький, Богучарський та Бірточенський повіти,
в Донській області - Таганрожський повіт, Шахти
в Кубанській області – Темрюкський та Єйський повіти
Звгвльна площа відібраних Москвою українських етнічних земель складала біля 50 тисяч квадратних кілометрів з населенням біля 2,4 мільона чоловік. Тому сучасні воплі деяких московських націонал-шовірістів про те, що Москва подарувала Крим Україні мало аргументовані. Крим ніколи не був етнічною територією московитів. Етнічна територія московитів знаходиться в радіусі 200 кілометрів навколо Кремля. Всі інші землі були загарбані. Ми знаємо як Крим заселявся. Навіть більше. Передача Криму Україні в 1954 році є дуже мала плата за всі ті злочини Москви проти українського етносу за останні майже 400 років.
Якщо подивитись на карту тих часів коли етнічні землі Кубані, Таганрожського району входили до складу України, Азовське море було практично внутрішнім морем України. Також Азовське море було внутрішнім майже завжди для тих царств, різних державних обєднань та князівств які існували на території сучасної України за останні декілька тисяч років. Але відібравши території від України в 20-тих роках минулого століття, Москва затягувала час і на звернення уряду України про обмін територій не реагувала. Пізніше, в середині та кінці 20-тих років почалися репресії, деукранізація і вже нікому було піднімати це питання. На жаль вже ставши самостійною в 1991 році, Україна жодного разу, навіть на журналістському рівні, не піднімала питання повернення собі своїх етнічних територій Кубані, Таганрозького району, деяких районів Курщини, Бєлгородщини та інших. Переважна більшість населення України навіть не здогадується що Таганрозький район разом з А.П.Чеховим це Українська Земля. З перших днів незалежності України, Москва весь час відмовляється від проведення демаркації україно-російських кордонів в надії, що колись в Україні буде проросійський президент та уряд і вони віддадуть Москві, що вона захоче. Тобто в той час, коли Україна дотримувалась якоїсь порядності не піднімаючи цього питання, “що сталось то сталось”, Москва тримала та тримає камінь за пазухою.


Наслідки московського Голодомору в Україні 1921-1922, 1932-1933 та 1946 років, репресій на протязі майже 400 років, відчутні в Україні тепер та будуть відчутні наступні сотні років. Знищивши основний український генофонд в 20-му столітті, Москва обрікла його на вимирання. Той український генофонд, що залишився – деморалізований в основній своїй масі, в ньому присутній страх вже на генетичному рівні. Він не здатний за себе ні постояти, ні боротись. Дивлячись на результати виборів в Україні за роки Незалежності по регіонах та співтавляючи їх з мапами голодуючих районів України в 1932-1933 роках, ми можемо бачити, що досягнула Москва в Україні влаштувавши Голодомор. Колись вільні духом рицарі, які готові були вмерти за свою свободу, перетворились в рабів.Таку ціну заплатили українці за “братерську дружбу” з Московією. Які ще потрібні докази тим хто заперечує московський Голодомор - геноцид українців. Але Україна в своїй історії багато разів вставала з колін та відроджувалась. Відродиться і на цей раз. Я ВІРЮ В УКРАЇНСЬКУ ЖІНКУ В ПЕРШУ ЧЕРГУ.
Висновки
1. Голод на території колишнього СРСР був штучним, викликаним ціленаправленою політикою тодішнього московського керівництва по відношенню до народів, які не визнавали колоніальну політику Москви.
2. Голод-Голодомор в Україні, на етнічних українських землях на території Росії, в Казахстані був організований Москвою.
3. На етнічних московських землях московитів, ні голоду ні Голодомору не було.
4. В Білорусії, на Кавказі Голодомору не було.
5. Голодомор влаштований в Україні та етнічних українських землях по інших республіках був геноцидом української нації.
6. Народи України та Казахстану мусять виставити офіційний рахунок Москві за всі жертви понесені українцями та казахами в минулому, та за все вивезене з цих республік.

Микола Воротиленко

http://maidanua.org/static/mai/1290961760.html

Прорив інформаційної блокади довкола Голодомору
greatfamine3233
(з незначними скороченнями )
Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету

1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в протистоянні між КГБ та діаспорою навколо питання Голодомору.

Інформаційна блокада довкола Голодомору утримувалась комуністами десятки років, майже до останніх днів радянської влади в Україні. На початку 1980-х українці діаспори кинули їй серйозний виклик — розпочали підготовку до вшанування 50-ї річниці трагедії. Окремі повідомлення та публікації, присвячені Голодомору, з’являлися за кордоном і до того.

Але цього разу було заплановано масштабну інформаційну кампанію із залученням провідних науковців, журналістів, з громадськими акціями і тиском на західних політиків. Світ, який десятки років закривав очі на українську трагедію, мав почути правду. (На мапі позначені країни, які визнали Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу)

Комуністи дуже швидко відчули загрозу кампанії відновлення пам’яті, тому КГБ з самого початку пильно спостерігав за діями українців діаспори і намагався чинити їм всілякі перепони. Перші повідомлення КГБ про підготовку відзначення 50-ї річниці Голодомору стосуються грудня 1982 року.

Наступного, 1983 року чекісти вже регулярно звітують Володимиру Щербицькому про українську кампанію та власні спроби її зупинити. В інформації з березня того року повідомлялося, що голова уряду УНР в екзилі Ярослав Рудницький направив генеральному секретареві ООН меморандум із даними про Голодомор і звинуваченнями СРСР у геноциді проти українців.

50rokiv

Доповідна КГБ про підготовку в Канаді відзначення 50-ї річниці Голодомору, 1983 р

Щоб привернути увагу світової преси та західних політиків до проблеми Голодомору українські громадські організації проводять численні мітинги та пікети під радянськими дипломатичними представництвами. Одна з найбільших таких акцій відбулася 2 жовтня у Вашингтоні поблизу радянського посольства. У мітингу взяло участь близько восьми тисяч осіб.

Особливо небезпечним для радянської влади стало залучення закордонними українцями до кампанії провідних політиків своїх держав. КГБ 1 червня 1983 року повідомляв: «Наццентри намагаються притягнути до цього пропагандистського шуму окремих державних діячів США.

Зокрема, їм вдалося схилити члена палати представників Конгресу США Дж. Соломона внести на розгляд Конгресу проект провокаційної резолюції, що містить заклик до американського президента "оголосити прокламацію, яка засуджує політику геноциду у відношенні до українського народу", заслухати на засіданнях Конгресу "свідків-очевидців голоду"».


dopovidna1

Доповідна КГБ УРСР на ім’я В. Щербицького про розвиток справи «Фарисеї», спрямованої проти інформації про Голодомор. Частина 1

dopovidna2

Доповідна КГБ УРСР на ім’я В. Щербицького про розвиток справи «Фарисеї», спрямованої проти інформації про Голодомор. Частина 2

У жовтні голова КГБ УРСР С. Муха інформував керівництво комуністичної партії, що «чільникам "Організації захисту прав людини на Україні" вдалося схилити члена палати представників від штату Нью-Джерсі Дж. Флоріо внести на розгляд Конгресу питання про створення урядової комісії "з розслідування причин і обставин голоду в Україні в 1932—1933 роках".

Через нацпресу оунівці звернулися до української діаспори в США із закликом чинити тиск на конгресменів інших штатів, щоб вони підтримали пропозицію Флоріо». У грудні занепокоєні кагебісти писали, що в акції до річниці Голодомору в Канаді запланована участь лідера консервативної партії Канади, майбутнього прем’єра Браяна Малруні.

Чекісти відслідковували не лише активні політичні дії українців діаспори, але й організовані ними наукові форуми. У повідомленні від 19 травня 1983 року йдеться про підготовку наукового симпозіуму з участю Канадського інституту українознавчих студій Університету Альберти та чотирьох університетів провінції Квебек.

Через місяць першого секретаря ЦК КПУ Щербицького інформували про ще одну «небезпечну ініціативу» українських науковців: «директор "українського наукового інституту" при Гарвардському університеті О. Пріцак запропонував створити постійний центр типу сіоністського інституту "Яд Вашем". У ньому пропонується зосередити публікації про "голод", списки його "жертв", свідчення "очевидців", "фотоматеріали".

Для збирання та оброблення таких матеріалів, видання "наукових праць", пропагандистських брошур, організації "конференцій" і розроблення "навчальних" програм для шкіл і вищих навчальних закладів передбачається запровадити у вказаному інституті спеціальний курс — так званий "український голокост"». У верхньому лівому кутку документа — резолюція, написана Щербицьким, з вимогою розробити конкретний план протидії. Резолюція внизу повідомляє, що такий план опрацьований і затверджений головою КГБ УРСР С. Мухою.

Практично в кожному листі спецслужба запевняла керівництво партії: Комітет здійснює активну протидію заходам діаспори, зокрема, в засоби масової інформації «просунуті матеріали, які викривають вигадки про штучний голод».

Інформаційне протистояння між КГБ і діаспорою не завершилося у 1983 році. Наступного року з’явився перший документальний фільм про Голодомор «Жнива розпачу» (автори Юрій Луговий та Святослав Новицький). Показ стрічки знову примусив чекістів переконувати партію: «здійснюються активна протидія» і «викриття вказаної антирадянської акції».

Попри появу в західних ЗМІ публікацій, які просували необхідні комуністам «спростування», дедалі очевиднішим ставав програш Радянським Союзом цієї інформаційної війни.

У 1985 році лобістська кампанія української діаспори в Америці увінчалася успіхом:  Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої призначено Джеймса Мейса. Наступного, 1986 року з друку виходить книга всесвітньо відомого британського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом», що стала потужним аргументом у науковій дискусії щодо суті Голодомору.

Аби протиставитися інформаційному наступу, керівництво комуністичної партії створює власну «антикомісію», яка мала спростувати «вигадки про штучний голод». Паралельно із цим КГБ УРСР у співпраці з союзним Комітетом розпочинає розгортання окремої операції під назвою «Фарисеї». У звіті на ім’я Щербицького від 14 березня 1987 року зазначаються певні успіхи в її реалізації: появу публікації в тижневику «New York Times Book Review», яка критикує книгу Конквеста як тенденційну і оперту на доказах, «нав’язаних українськими націоналістами». Згадуються вигідні для комітету статті з критикою фільму «Жнива розпачу» в канадській «The Globe and Mail».

Проте ці скромні результати були далеко не достатніми для того, аби протиставитися чи принаймні призупинити розгорнуту українцями кампанію. 5 травня 1987 року КГБ інформувало Щербицького: у квітні відбулося підсумкове засідання Конгресу США, яке схвалило доповідь про результати розслідування, що підтверджували штучний характер голоду. «Конгресмени США, що виступили на цьому засіданні — Д. Майк, В. Брумфільд, Б. Гільман та інші — підкреслили «виключну важливість проробленої роботи і цінність доповіді». Зважаючи на це, КГБ рекомендував «враховувати викладену інформацію при підготовці до виїздів за кордон, насамперед представників наукової і творчої інтелігенції, для вчинення аргументованої протидії підривним діям супротивника».

Саме 1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в медіа-війні між КГБ та українською діаспорою. Кагебістська кампанія з тріском провалилася. 25 грудня  Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, вже згадав про факт голоду. Наступного року в українській радянській пресі з’являються перші публікації про голод, і їх кількість постійно зростає.

Інформаційну блокаду, утримувану комуністами більш як півстоліття, врешті, було прорвано. Світ та Україна відкрили для себе страшну правду про злочин геноциду 1932—1933 років. А вже незабаром зникла держава, керівництво якої вчинило і ретельно приховувало цей злочин. На руїнах СРСР постала незалежна Україна. Тож справдилися слова Євангелія: «Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними!».

Нарис із книги “Історія з грифом “Секретно”

http://www.history.sumynews.com/istorichna-analitika/item/287-proryv-informatsiinoi-blokady-dovkola-holodomoru.html


Голодомор на Дніпропетровщині -- I
greatfamine3233
Основною особливістю голоду 1932 – 1933 р. р. було те, що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально – економічної ситуації. Жахлива трагедія - голодомор - для українського селянства почалася зі «сталінського стрибка» в індустріалізації та славнозвісної «суцільної колективізації». Загнані в колгосп селяни не бажали працювати задарма на державу. Але колгоспи були зручною формою тотального вилучення продовольства у селян державою. Колективізація була винищенням українського села як основи ринкової економіки та етносу, що розглядалися комуністами як перепона на шляху до соціалістичного будівництва.
Зиму 1931-1932 років селяни України ледве пережили. Для захисту соціалістичної власності ЦВК та РНК СРСР прийняли Закон від 7 серпня 1932 р. «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности», текст якого корегував особисто Й. Сталін. Цей закон був зразком «соціалістичної законності», він передбачав розстріл з конфіскацією всього майна, або, при пом'якшувальних обставинах, позбавлення волі строком до 10 років та конфіскацію всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. У народі цей закон назвали «Законом про п'ять колосків». За неповних п'ять місяців дії цього закону на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 — до розстрілу. Оскільки Дніпропетровська область не виконала план хлібозаготівель (на 20 вересня 1932 р. план був виконаний тільки на 27 % річного), то колгоспників примусили провести повторний обмолот, а по дворах одноосібників знов пройшли уповноважені і скрізь усе обшукували. У липні 1932р. на черговій обласній нараді з питань хлібозаготівель секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У В.Чернявський гостро критикував районне керівництво й голів колгоспів області за їх спроби блокувати виконання плану хлібозаготівель.
«Червоні валки», як називалися тоді обози з хлібом, почали свій рух до зсипних пунктів уже наприкінці липня 1932р. і продовжували його до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. Сільське господарство Дніпропетровщини, як і республіки в цілому, знаходилось у такому стані, що не спроможне було справитись навіть із зменшеним планом хлібоздачі.
Багато селян чинило супротив підвищеному плану хлібозаготівель. Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання районів та сіл, які не виконували план хлібозаготівель. 6 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, котрі злісно саботують хлібозаготівлі. Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду селян, які позбавлялися права на виїзд, а оскільки в селі не було продовольчих запасів, вмирали з голоду.
8 грудня 1932 р. газета «Зоря» Дніпропетровського обкому надрукувала список 44 сіл, занесених на «чорну дошку». Першими в списку були села Гаврилівка Межівського району та Вербки Павлоградського району, населення яких повністю вимерло.
Голод на Дніпропетровщині набирав обертів. У січні 1933 р. обласна газета «Зоря» надрукувала постанову Дніпропетровського облвиконкому: «За активне злісне протидіяння виконанню державного плану хлібозаготівель, за розкрадання та псування колгоспного хліба, злісне порушення постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., про охорону та зміцнення громадської (соціалістичної) власності, Дніпропетровський обласний Виконавчий Комітет Рад ухвалює: вислати з Дніпропетровської області з конфіскацією всього майна 700 господарств (голів родин разом з родинами) з 27 сіл області.
В інформаційному зведенні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора повідомлялося: «Проявления голода по имеющимся в обкоме данным имеют место в 31-м районе области. Количество отмеченных фактов голодовки по области составляет свыше 5 тысяч. Особые проявления фактов голода имеют место в 8-ми районах области. В Ново-Васильевском, Высокопольском и Павлоградском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течение 10-15 дней».
Із доповідної уповноваженого Межівського району від 6 березня 1933 року: «...случаи голодной смерти увеличиваются. В Петропавловском с/с с 10.02 по 28.02.1933 г. умерло до 50 человек, кроме того, имеются непроверенные сведения о том, что в зтом же сельсовете хороият умерших в огородах без регистрации».
Тривалий голод довів людей до психічних захворювань, до втрати контролю над собою, а це призводило до канібалізму, перші випадки якого були зафіксовані ще в першій половині 1932 року. Незабаром в обласні центри надійшов документ «цілком таємно» всім начальникам облвідділів ДПУ УСРР та облпрокуратури: «всі випадки канібалізму повинні бути вилучені з судів і таємно передані ДПУ». Навесні 1933 року канібалізм набув характеру епідемії. Лише в архіві МВС України зберігаються 73 справи з позначкою «Дніпропетровська область», де кількість притягнутих до відповідальності за цей злочин складає 99 осіб, а жертвами їх стали 93 особи з 25-ти районів області.
У квітні 1933 р. голод охопив практично всю Україну. Дніпропетровська область під час цього голодомору зазнала найбільших втрат: з усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70 % припадає саме на нашу область.
У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. I. Яворницького зберігаються документальні джерела (газети, заяви, судові документи, спогади тощо), фотоматеріали, деякі речові докази, які відтворюють окремі сторінки цього трагічного періоду в долі українського селянства. На виставці «Це не повинно повторитися» (зал № 9) та в стаціонарній експозиції музею історії Дніпропетровської області в 1921-1941 рр. (зал №6) представлені свідоцтва, що розкривають жахливу політику тоталітарної влади стосовно свого народу.
Ось деякі із спогадів, взяті із архівів музею.
Верхньодніпровський район
Коваленко (Губенко) Любов Тихонівна, 1923 р. н.
«Народилася я у Криничанському районі Дніпропетровської області в селі Кринички у 1923 р. Голодомор застав мене у селі Адалимово Вільногірського району Дніпропетровської області. Село було невеличке, приблизно з сотнею жителів. Розташоване село на одній вулиці з 35-40 хатками. Церкви у ньому не було. Закінчила я чотири класи, під час голодомору ще не працювала, бо була дівчинкою, але потім робила у колгоспі куховаркою. Колгосп був утворений під час колективізації. Голова колгоспу Іван Вишнюк був наказовим з району, тобто чужий. Щодо подій 1933 року, то врожай того літа був досить високий, але його у всіх позабирали.
Ніяких норм здачі сільгосппродуктів у нас не було, просто приходили люди та й насильно усе забирали, а хто не віддавав, того арештовували. Як і всі у селі, наша сім'я мала присадибну ділянку, на якій того року ми виростили цибулю, моркву, квасолю, горох. А ще я добре запам'ятала, що у 1933 р. був у нас досить добрий урожай картоплі, її не забрали, бо не знайшли. Саме вона і врятувала мене і моїх батьків від голодної смерті. Переселенців не було. А ось голодуючі - так. До нас вони приходили. Такі худі-худі, тощі, як соломина. Ми їм допомагали, як могли.
Голодних смертей у селі не було. Не було й випадків людоїдства. Так що я цього не бачила. У нашому селі була взаємодопомога. Кожен допомагав другому, хто чим міг. Люди любили один одного, поважали».
Верхньодніпровський район
Черниш Марія Семенівна, 1911 р. н.
«Народилася я в селі Підлужжя Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Під час голоду тут і проживала. В селі було десь 40 дворів і одна школа -
4 класи.
Із створенням колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше. Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах і варили куліш. Він був як святкова страва.
Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили чай з м'яти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.
Село пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі сім'ї. Люди ставали самі на себе не схожі».
Магдалинівський район
Арчакова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р. н.
Топка Ганна Арсеніївна народилася 15 лютого 1924 р. Проживала у селі Топчино Магдалинівського району Дніпропетровської обл. В їхньому селі була церква, потім ії зруйнували. Батьки Ганни працювали у колгоспі, землі в них не було. Але вона пам 'ятає, як родину її подруги розкуркулили.
Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю. Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. В їхньому селі був хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер.
Зима була дуже суворою та сніжною. Батько Ганни пішов у місто та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники йіпли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому їхня родина врятувалася від голоду.
Магдалинівський район
Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.
Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.
В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.
М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім 'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.
Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.
Нікопольський район
Ліновицька Ганна Яремівна, 1911 р. н.
Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м 'ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м'ясо, а й шкіру.
Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.
Нікопольський район
Фоменок ОлександрФедорович, 1922 р. н.
«Народився 30.06.1922 р. у с Олексіївка Чкаловського району Дніпропетровської області.
Фактів людожерства у нашому селі не було, але жертви голоду були, наприклад Михайло Боярин, моя однокласниця Надя Макаренко.
Я пас череду - був підпасичем, а старшим пастухом - Яків Панасович Таран. Платили на двох 10 рублів, він давав мені чотири. Хазяїн, у якого ми пасли череду, повинен був нас годувати. Інколи нам давали півлітра молока, але завжди ми їли лободяники. Я кинув школу, не вчився два роки, а вже у 1939 році закінчив Олексіївську семилітню школу.
У нашій родині було семеро дітей: 4 хлопці і 3 дівчинки. Сестра Дунька вже була заміжня. Врятувало нас від голодної смерті те, що мати (Палажка .Григорівна) ходила на ст. Нікополь працювати, а батько був провідником на залізниці. їм платили дуже мало, інколи давали хліб, однак в той час це була вагома поміч. Навесні 1933 р. я з батьком і братом Михайлом ходив у поле. Брали возик, бочку води і виливали ховрахів. За день могли наловити їх і сто штук. М'ясо їли, а їхні шкурки мати здавала і могла отримати трохи пшона й борошна. Ходили також копати мерзлу. картоплю і шукати мишей. Миші наносили в свої нори зерно, а діти його забирали. їли лободу, весною - цвіт акації, викопували корінці біля річки. Ще нам допомагав чоловік сестри. Він працював на вапняковому кар'єрі конюхом. Він крав у коней дерть, із неї мама пекла коржики, ми їх називали маторжениками. Ми вижили, але голод дуже підірвав здоров'я мами. I недовго вона була з нами. Дуже важко згадувати голод. Мені тоді було 10 років, і мати таке гірке дитинство я б нікому не побажав».
Новомосковський район
Хиря Степанида Мелентіївна, 1919 р. Н.
«Я народилася в с. Хутір Губиниха (нині - в Новомосковському районі Дніпропетровської обл.). Тут закінчила 4 класи. Родина наша середнього достатку, батьки мали коня, корову, трохи землі. В селі налічувалось приблизно 500 жителів. До 1934 р. була в селі церква - Троїцька. У 1934-му її зруйнували. Пам'ятаю двох священиків – спочатку був о. Василь, а після його смерті - о. Капітон. Була також семирічна школа.
Колгосп «Червоний степ» почали створювати у 1929р. Місцеві комсомольці почали ходити по хатах і забирати все, що було в людей. В нашій сім'ї хворіла моя сестра, їй під голову поклали відро квасолі, останнє, що залишилось у хаті. Комсомольці забрали навіть це.

You are viewing greatfamine3233