Голодомор 1932—1933 років

Прорив інформаційної блокади довкола Голодомору

: greatfamine3233; March 29th, 15:25

(з незначними скороченнями )
Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету

1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в протистоянні між КГБ та діаспорою навколо питання Голодомору.

Інформаційна блокада довкола Голодомору утримувалась комуністами десятки років, майже до останніх днів радянської влади в Україні. На початку 1980-х українці діаспори кинули їй серйозний виклик — розпочали підготовку до вшанування 50-ї річниці трагедії. Окремі повідомлення та публікації, присвячені Голодомору, з’являлися за кордоном і до того.

Але цього разу було заплановано масштабну інформаційну кампанію із залученням провідних науковців, журналістів, з громадськими акціями і тиском на західних політиків. Світ, який десятки років закривав очі на українську трагедію, мав почути правду. (На мапі позначені країни, які визнали Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу)

Комуністи дуже швидко відчули загрозу кампанії відновлення пам’яті, тому КГБ з самого початку пильно спостерігав за діями українців діаспори і намагався чинити їм всілякі перепони. Перші повідомлення КГБ про підготовку відзначення 50-ї річниці Голодомору стосуються грудня 1982 року.

Наступного, 1983 року чекісти вже регулярно звітують Володимиру Щербицькому про українську кампанію та власні спроби її зупинити. В інформації з березня того року повідомлялося, що голова уряду УНР в екзилі Ярослав Рудницький направив генеральному секретареві ООН меморандум із даними про Голодомор і звинуваченнями СРСР у геноциді проти українців.

50rokiv

Доповідна КГБ про підготовку в Канаді відзначення 50-ї річниці Голодомору, 1983 р

Щоб привернути увагу світової преси та західних політиків до проблеми Голодомору українські громадські організації проводять численні мітинги та пікети під радянськими дипломатичними представництвами. Одна з найбільших таких акцій відбулася 2 жовтня у Вашингтоні поблизу радянського посольства. У мітингу взяло участь близько восьми тисяч осіб.

Особливо небезпечним для радянської влади стало залучення закордонними українцями до кампанії провідних політиків своїх держав. КГБ 1 червня 1983 року повідомляв: «Наццентри намагаються притягнути до цього пропагандистського шуму окремих державних діячів США.

Зокрема, їм вдалося схилити члена палати представників Конгресу США Дж. Соломона внести на розгляд Конгресу проект провокаційної резолюції, що містить заклик до американського президента "оголосити прокламацію, яка засуджує політику геноциду у відношенні до українського народу", заслухати на засіданнях Конгресу "свідків-очевидців голоду"».

Доповідна КГБ УРСР на ім’я В. Щербицького про розвиток справи «Фарисеї», спрямованої проти інформації про Голодомор. Частина 1

dopovidna2

Доповідна КГБ УРСР на ім’я В. Щербицького про розвиток справи «Фарисеї», спрямованої проти інформації про Голодомор. Частина 2

У жовтні голова КГБ УРСР С. Муха інформував керівництво комуністичної партії, що «чільникам "Організації захисту прав людини на Україні" вдалося схилити члена палати представників від штату Нью-Джерсі Дж. Флоріо внести на розгляд Конгресу питання про створення урядової комісії "з розслідування причин і обставин голоду в Україні в 1932—1933 роках".

Через нацпресу оунівці звернулися до української діаспори в США із закликом чинити тиск на конгресменів інших штатів, щоб вони підтримали пропозицію Флоріо». У грудні занепокоєні кагебісти писали, що в акції до річниці Голодомору в Канаді запланована участь лідера консервативної партії Канади, майбутнього прем’єра Браяна Малруні.

Чекісти відслідковували не лише активні політичні дії українців діаспори, але й організовані ними наукові форуми. У повідомленні від 19 травня 1983 року йдеться про підготовку наукового симпозіуму з участю Канадського інституту українознавчих студій Університету Альберти та чотирьох університетів провінції Квебек.

Через місяць першого секретаря ЦК КПУ Щербицького інформували про ще одну «небезпечну ініціативу» українських науковців: «директор "українського наукового інституту" при Гарвардському університеті О. Пріцак запропонував створити постійний центр типу сіоністського інституту "Яд Вашем". У ньому пропонується зосередити публікації про "голод", списки його "жертв", свідчення "очевидців", "фотоматеріали".

Для збирання та оброблення таких матеріалів, видання "наукових праць", пропагандистських брошур, організації "конференцій" і розроблення "навчальних" програм для шкіл і вищих навчальних закладів передбачається запровадити у вказаному інституті спеціальний курс — так званий "український голокост"». У верхньому лівому кутку документа — резолюція, написана Щербицьким, з вимогою розробити конкретний план протидії. Резолюція внизу повідомляє, що такий план опрацьований і затверджений головою КГБ УРСР С. Мухою.

Практично в кожному листі спецслужба запевняла керівництво партії: Комітет здійснює активну протидію заходам діаспори, зокрема, в засоби масової інформації «просунуті матеріали, які викривають вигадки про штучний голод».

Інформаційне протистояння між КГБ і діаспорою не завершилося у 1983 році. Наступного року з’явився перший документальний фільм про Голодомор «Жнива розпачу» (автори Юрій Луговий та Святослав Новицький). Показ стрічки знову примусив чекістів переконувати партію: «здійснюються активна протидія» і «викриття вказаної антирадянської акції».

Попри появу в західних ЗМІ публікацій, які просували необхідні комуністам «спростування», дедалі очевиднішим ставав програш Радянським Союзом цієї інформаційної війни.

У 1985 році лобістська кампанія української діаспори в Америці увінчалася успіхом: Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої призначено Джеймса Мейса. Наступного, 1986 року з друку виходить книга всесвітньо відомого британського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом», що стала потужним аргументом у науковій дискусії щодо суті Голодомору.

Аби протиставитися інформаційному наступу, керівництво комуністичної партії створює власну «антикомісію», яка мала спростувати «вигадки про штучний голод». Паралельно із цим КГБ УРСР у співпраці з союзним Комітетом розпочинає розгортання окремої операції під назвою «Фарисеї». У звіті на ім’я Щербицького від 14 березня 1987 року зазначаються певні успіхи в її реалізації: появу публікації в тижневику «New York Times Book Review», яка критикує книгу Конквеста як тенденційну і оперту на доказах, «нав’язаних українськими націоналістами». Згадуються вигідні для комітету статті з критикою фільму «Жнива розпачу» в канадській «The Globe and Mail».

Проте ці скромні результати були далеко не достатніми для того, аби протиставитися чи принаймні призупинити розгорнуту українцями кампанію. 5 травня 1987 року КГБ інформувало Щербицького: у квітні відбулося підсумкове засідання Конгресу США, яке схвалило доповідь про результати розслідування, що підтверджували штучний характер голоду. «Конгресмени США, що виступили на цьому засіданні — Д. Майк, В. Брумфільд, Б. Гільман та інші — підкреслили «виключну важливість проробленої роботи і цінність доповіді». Зважаючи на це, КГБ рекомендував «враховувати викладену інформацію при підготовці до виїздів за кордон, насамперед представників наукової і творчої інтелігенції, для вчинення аргументованої протидії підривним діям супротивника».

Саме 1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в медіа-війні між КГБ та українською діаспорою. Кагебістська кампанія з тріском провалилася. 25 грудня Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, вже згадав про факт голоду. Наступного року в українській радянській пресі з’являються перші публікації про голод, і їх кількість постійно зростає.

Інформаційну блокаду, утримувану комуністами більш як півстоліття, врешті, було прорвано. Світ та Україна відкрили для себе страшну правду про злочин геноциду 1932—1933 років. А вже незабаром зникла держава, керівництво якої вчинило і ретельно приховувало цей злочин. На руїнах СРСР постала незалежна Україна. Тож справдилися слова Євангелія: «Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними!».

Нарис із книги “Історія з грифом “Секретно”

http://www.history.sumynews.com/istorichna-analitika/item/287-proryv-informatsiinoi-blokady-dovkola-holodomoru.html

Голодомор на Дніпропетровщині -- I

: greatfamine3233; November 12th, 2012

Основною особливістю голоду 1932 – 1933 р. р. було те, що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально – економічної ситуації. Жахлива трагедія - голодомор - для українського селянства почалася зі «сталінського стрибка» в індустріалізації та славнозвісної «суцільної колективізації». Загнані в колгосп селяни не бажали працювати задарма на державу. Але колгоспи були зручною формою тотального вилучення продовольства у селян державою. Колективізація була винищенням українського села як основи ринкової економіки та етносу, що розглядалися комуністами як перепона на шляху до соціалістичного будівництва.

Зиму 1931-1932 років селяни України ледве пережили. Для захисту соціалістичної власності ЦВК та РНК СРСР прийняли Закон від 7 серпня 1932 р. «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности», текст якого корегував особисто Й. Сталін. Цей закон був зразком «соціалістичної законності», він передбачав розстріл з конфіскацією всього майна, або, при пом'якшувальних обставинах, позбавлення волі строком до 10 років та конфіскацію всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. У народі цей закон назвали «Законом про п'ять колосків». За неповних п'ять місяців дії цього закону на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 — до розстрілу. Оскільки Дніпропетровська область не виконала план хлібозаготівель (на 20 вересня 1932 р. план був виконаний тільки на 27 % річного), то колгоспників примусили провести повторний обмолот, а по дворах одноосібників знов пройшли уповноважені і скрізь усе обшукували. У липні 1932р. на черговій обласній нараді з питань хлібозаготівель секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У В.Чернявський гостро критикував районне керівництво й голів колгоспів області за їх спроби блокувати виконання плану хлібозаготівель.

«Червоні валки», як називалися тоді обози з хлібом, почали свій рух до зсипних пунктів уже наприкінці липня 1932р. і продовжували його до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. Сільське господарство Дніпропетровщини, як і республіки в цілому, знаходилось у такому стані, що не спроможне було справитись навіть із зменшеним планом хлібоздачі.

Багато селян чинило супротив підвищеному плану хлібозаготівель. Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання районів та сіл, які не виконували план хлібозаготівель. 6 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, котрі злісно саботують хлібозаготівлі. Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду селян, які позбавлялися права на виїзд, а оскільки в селі не було продовольчих запасів, вмирали з голоду.

8 грудня 1932 р. газета «Зоря» Дніпропетровського обкому надрукувала список 44 сіл, занесених на «чорну дошку». Першими в списку були села Гаврилівка Межівського району та Вербки Павлоградського району, населення яких повністю вимерло.

Голод на Дніпропетровщині набирав обертів. У січні 1933 р. обласна газета «Зоря» надрукувала постанову Дніпропетровського облвиконкому: «За активне злісне протидіяння виконанню державного плану хлібозаготівель, за розкрадання та псування колгоспного хліба, злісне порушення постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., про охорону та зміцнення громадської (соціалістичної) власності, Дніпропетровський обласний Виконавчий Комітет Рад ухвалює: вислати з Дніпропетровської області з конфіскацією всього майна 700 господарств (голів родин разом з родинами) з 27 сіл області.

В інформаційному зведенні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора повідомлялося: «Проявления голода по имеющимся в обкоме данным имеют место в 31-м районе области. Количество отмеченных фактов голодовки по области составляет свыше 5 тысяч. Особые проявления фактов голода имеют место в 8-ми районах области. В Ново-Васильевском, Высокопольском и Павлоградском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течение 10-15 дней».

Із доповідної уповноваженого Межівського району від 6 березня 1933 року: «...случаи голодной смерти увеличиваются. В Петропавловском с/с с 10.02 по 28.02.1933 г. умерло до 50 человек, кроме того, имеются непроверенные сведения о том, что в зтом же сельсовете хороият умерших в огородах без регистрации».

Тривалий голод довів людей до психічних захворювань, до втрати контролю над собою, а це призводило до канібалізму, перші випадки якого були зафіксовані ще в першій половині 1932 року. Незабаром в обласні центри надійшов документ «цілком таємно» всім начальникам облвідділів ДПУ УСРР та облпрокуратури: «всі випадки канібалізму повинні бути вилучені з судів і таємно передані ДПУ». Навесні 1933 року канібалізм набув характеру епідемії. Лише в архіві МВС України зберігаються 73 справи з позначкою «Дніпропетровська область», де кількість притягнутих до відповідальності за цей злочин складає 99 осіб, а жертвами їх стали 93 особи з 25-ти районів області.

У квітні 1933 р. голод охопив практично всю Україну. Дніпропетровська область під час цього голодомору зазнала найбільших втрат: з усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70 % припадає саме на нашу область.

У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. I. Яворницького зберігаються документальні джерела (газети, заяви, судові документи, спогади тощо), фотоматеріали, деякі речові докази, які відтворюють окремі сторінки цього трагічного періоду в долі українського селянства. На виставці «Це не повинно повторитися» (зал № 9) та в стаціонарній експозиції музею історії Дніпропетровської області в 1921-1941 рр. (зал №6) представлені свідоцтва, що розкривають жахливу політику тоталітарної влади стосовно свого народу.

Ось деякі із спогадів, взяті із архівів музею.

Верхньодніпровський район

Коваленко (Губенко) Любов Тихонівна, 1923 р. н.

«Народилася я у Криничанському районі Дніпропетровської області в селі Кринички у 1923 р. Голодомор застав мене у селі Адалимово Вільногірського району Дніпропетровської області. Село було невеличке, приблизно з сотнею жителів. Розташоване село на одній вулиці з 35-40 хатками. Церкви у ньому не було. Закінчила я чотири класи, під час голодомору ще не працювала, бо була дівчинкою, але потім робила у колгоспі куховаркою. Колгосп був утворений під час колективізації. Голова колгоспу Іван Вишнюк був наказовим з району, тобто чужий. Щодо подій 1933 року, то врожай того літа був досить високий, але його у всіх позабирали.

Ніяких норм здачі сільгосппродуктів у нас не було, просто приходили люди та й насильно усе забирали, а хто не віддавав, того арештовували. Як і всі у селі, наша сім'я мала присадибну ділянку, на якій того року ми виростили цибулю, моркву, квасолю, горох. А ще я добре запам'ятала, що у 1933 р. був у нас досить добрий урожай картоплі, її не забрали, бо не знайшли. Саме вона і врятувала мене і моїх батьків від голодної смерті. Переселенців не було. А ось голодуючі - так. До нас вони приходили. Такі худі-худі, тощі, як соломина. Ми їм допомагали, як могли.

Голодних смертей у селі не було. Не було й випадків людоїдства. Так що я цього не бачила. У нашому селі була взаємодопомога. Кожен допомагав другому, хто чим міг. Люди любили один одного, поважали».

Верхньодніпровський район

Черниш Марія Семенівна, 1911 р. н.

«Народилася я в селі Підлужжя Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Під час голоду тут і проживала. В селі було десь 40 дворів і одна школа -

4 класи.

Із створенням колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше. Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах і варили куліш. Він був як святкова страва.

Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили чай з м'яти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.

Село пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі сім'ї. Люди ставали самі на себе не схожі».

Магдалинівський район

Арчакова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р. н.

Топка Ганна Арсеніївна народилася 15 лютого 1924 р. Проживала у селі Топчино Магдалинівського району Дніпропетровської обл. В їхньому селі була церква, потім ії зруйнували. Батьки Ганни працювали у колгоспі, землі в них не було. Але вона пам 'ятає, як родину її подруги розкуркулили.

Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю. Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. В їхньому селі був хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер.

Зима була дуже суворою та сніжною. Батько Ганни пішов у місто та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники йіпли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому їхня родина врятувалася від голоду.

Магдалинівський район

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.

М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім 'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.

Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.

Нікопольський район

Ліновицька Ганна Яремівна, 1911 р. н.

Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м 'ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м'ясо, а й шкіру.

Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.

Нікопольський район

Фоменок ОлександрФедорович, 1922 р. н.

«Народився 30.06.1922 р. у с Олексіївка Чкаловського району Дніпропетровської області.

Фактів людожерства у нашому селі не було, але жертви голоду були, наприклад Михайло Боярин, моя однокласниця Надя Макаренко.

Я пас череду - був підпасичем, а старшим пастухом - Яків Панасович Таран. Платили на двох 10 рублів, він давав мені чотири. Хазяїн, у якого ми пасли череду, повинен був нас годувати. Інколи нам давали півлітра молока, але завжди ми їли лободяники. Я кинув школу, не вчився два роки, а вже у 1939 році закінчив Олексіївську семилітню школу.

У нашій родині було семеро дітей: 4 хлопці і 3 дівчинки. Сестра Дунька вже була заміжня. Врятувало нас від голодної смерті те, що мати (Палажка .Григорівна) ходила на ст. Нікополь працювати, а батько був провідником на залізниці. їм платили дуже мало, інколи давали хліб, однак в той час це була вагома поміч. Навесні 1933 р. я з батьком і братом Михайлом ходив у поле. Брали возик, бочку води і виливали ховрахів. За день могли наловити їх і сто штук. М'ясо їли, а їхні шкурки мати здавала і могла отримати трохи пшона й борошна. Ходили також копати мерзлу. картоплю і шукати мишей. Миші наносили в свої нори зерно, а діти його забирали. їли лободу, весною - цвіт акації, викопували корінці біля річки. Ще нам допомагав чоловік сестри. Він працював на вапняковому кар'єрі конюхом. Він крав у коней дерть, із неї мама пекла коржики, ми їх називали маторжениками. Ми вижили, але голод дуже підірвав здоров'я мами. I недовго вона була з нами. Дуже важко згадувати голод. Мені тоді було 10 років, і мати таке гірке дитинство я б нікому не побажав».

Новомосковський район

Хиря Степанида Мелентіївна, 1919 р. Н.

«Я народилася в с. Хутір Губиниха (нині - в Новомосковському районі Дніпропетровської обл.). Тут закінчила 4 класи. Родина наша середнього достатку, батьки мали коня, корову, трохи землі. В селі налічувалось приблизно 500 жителів. До 1934 р. була в селі церква - Троїцька. У 1934-му її зруйнували. Пам'ятаю двох священиків – спочатку був о. Василь, а після його смерті - о. Капітон. Була також семирічна школа.

Колгосп «Червоний степ» почали створювати у 1929р. Місцеві комсомольці почали ходити по хатах і забирати все, що було в людей. В нашій сім'ї хворіла моя сестра, їй під голову поклали відро квасолі, останнє, що залишилось у хаті. Комсомольці забрали навіть це.

Голодомор на Дніпропетровщині -- II

: greatfamine3233; November 12th, 2012

Розкуркулення людей йшло не від колгоспу, а від сільради. Комсомольці отримували накази з сільради, якій висилали директиви з району. На заможніших накладали такий податок, який вони не могли сплатити. А якщо сплачували, то накладали ще більший. Тоді людину, яка не сплатила, викликали до сільради і били, вимагали грошей. Багатьох вигнали з власних хат на вулицю, а будинки забирав колгосп під власні потреби».

Новомосковський район

Лобода Марко Якович, 1910 р. н.

«Колгосп у нашому селі був створений у 1929 р., називався він «Червоне поле». В 1930 р. з цим колгоспом була страшна тяганина - половина жителів села не вступила в нього, половина вступила, а потім вийшла. Врешті-решт туди були загнані всі селяни, в тому числі й наша сім'я. Мій батько був великий трудяга, він сам збудував наш вели^кий гарний будинок з великими світлими кімнатами. В усіх навколишніх селах не було подібного. I от, на початку 1933 р., коли становище різко погіршилось, колгосп раптом заявив, що в нашому будинку буде розміщуватися контора. У нас позабирали все: всі речі, одяг, мізерний запас продуктів. Голих і босих вигнали на вулицю, забрали ключі і зробили там колгоспну контору. Мій батько ходив по вулиці, просив притулку і щось з'їсти, та ніхто не міг нічим допомогти йому. Так він і помер від голоду на вулиці. Мені в той час було 23 роки, працював у колгоспі на степу».

Новомосковський район

Онушко (Лобода) Серафима Сергіївна, 1916 р. н.

«Я_народилася_20.07.1916р._в_с._Сурсько-Клевцеве_(нині-Дніпропетровського району, де й проживала під час голоду 1933 р._Зима була сніжна й морозна. Врожай був великий - і ярої, і озимої пшениці. А збирати було нікому - люди були дуже знесилені голодом. Попередній врожай також був великий, але все було вивезено. Особливо тяжкими були осінь і зима. В людей забирали останнє - жменьку насіння, заховану в глечику, картоплину чи цибулину на горищі. Забирати приходила бригада з 5-6 чоловік, до складу якої входили представники з району, сільради, контори і так звана «сільська біднота». Вони зривали підлогу й розвалювали печі, перевіряючи, чи не заховано там що-небудь, перекопували двір, садок і город, щоб знайти бодай закопану одну зернину від врожаю. Становище було дедалі страшніше. Люди ходили опухлі від голоду з ранами на тілі. Ніде не можна було почути ні гавкання собаки, ні нявкання котів - всі ці тварини були з’їдені».

Новомосковський район

Марина_Федорівна,1918р.н.

«Я народилася 20 травня 1918 р. в с. Спаське нинішнього Новомосковського р-ну, тут жила і під час голову. Я жила з батьком і чотирма братами. Мати померла і всі клопоти по дому лежали на моїх плечах. Село було велике (понад 3000 хат). Під час колективізації був заснований колгосп, який мав назву «Нове життя».

У 1933 р. мені було 15 років. Мій батько та брати робили на заводі, а я була колгоспницею. Цього року добре вродив хліб...

Як почався голод - не пам'ятаю, але забирали у людей все: і хліб, і худобу.

Щоб не забирали хліб, ми сипали його в подушки й зашивали. Одного разу мене перестріли з вузликами зерна. Мене та мою подругу відвели до Новомосковська й там судили. Мені дали 6 років, а подрузі - 5. Але завдяки голові колгоспу нас взяли на поруки, і весь строк ми підробляли в колгоспі».

Нікопольський район

Поляков Микола Миколайович, 1923 р. н.

«Червоногригорівка була великим селом, яке налічувало близько 1500 дворів.

Зима 1932-1933 рр. видалася не дуже холодною, але сніг був. До 1932 р. народ на селі пухлим не був. Особливо лютувати голод почав навесні 1933-го. Все, що виростили колгоспники на своїх присадибних ділянках, було відібрано до грама. 3 Нікополя присилалися комісії, які організовували на селі бригади комсомольців і сільської молоді. Ці бригади ходили по хатах і відбирали у людей все, що можна було відібрати. Після них в хаті не залишилося ні жмені квасолі, ні глечика пшениці чи жита, які селяни намагалися приховати в хліві чи в скирті, ні картоплини.

Пригадую один випадок, який трапився з сім'єю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг в нього спуститися. За це всю сім'ю було вислано до Сибіру.

Навесні 1933 р. люди так попухли з голоду, що не мали навіть можливості піти по селах просити щось поїсти. У багатьох на тілі повідкривалися кровоточиві рани. На вулицях села та по хатах скрізь валялися трупи. Пацюки об' їдали їм носи та вуха».

Новомосковський район

Логвинова Наталя Григорівна, 1907 р.н., Чапля Олена Кирилівна, 1919 р. н

Н. Г. Логвинова: «У 1933-му, пригадую, комісія, було, ходить по селу, забирає хліб. А тоді п 'ють та їдять те, що в людей забрали. А люди з лляної макухи пекли оладки та їди».

О.К. Чапля: «Наша бабуся Палажка приїхала з Дніпропетровська вмирати в рідному селі. Було це, мабуть, в 1933-му. Я їх панькала - маторженики пекла, суп варила. Важко було. Акацію товкли та висівки мішали - такі оладки з того пекли. Бо забирала влада в людей все - нічого людям не залишали. В топчаках змелемо та тоді з травою мішаємо. Топчак -це такий млинок домашній, ним вручну мололи.

А в місті тоді на книжки хліб давали. Тоді я поїду до брата Івана в Дніпропетровськ. Він уже працював, поіім став викладачем університету. Ото, бувало, наберу хліба в міських родичів та привожу до села. Брат Максим надсилав з Ленінграда нам на Україну посилки: сухарі, цукор, рибу. А тут голод такий був - не було ж ніде нічого». (Брат О. К. Чаплі - відомий в еміграції український письменник Василь Чапленко (1900-1990) у низці своїх творів одним з перших звернувся до теми голоду 1933 р. В оповіданні «М'ясозаготівлі (з натури)» - присвята: «Пам'яті моєї сестри Ганни» (збірка «Зойк» та інші оповідання; Буенос-Айрес, 1957). У п'єсі «Чий злочин?» (1952) В. Чапленко осмислює народну трагедію драматургічними засобами. Див. про це статтю Яра Славутича «Голодомор в українській літературі на Заході» (1990).

Новомосковський район

Зимовченко (Кобзар)

Єлизавета Трохимівна, 1911 р.н.

«Народилася я в селі Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області. Родина в нас була невелика. Я ніде не працювала. В 1930 р. вийшла заміж і була господаркою. В колгоспі з нашої родини працювала лише моя сестра дояркою. За колгосп нічого розповісти не можу, бо я не працювала, а чоловік працював на заводі. Зима 1932-1933 рр. була звичайною. Знаю, що восени 1932р. колгосп зібрав гарний врожай. Голод почався ще взимку. Чоловік получав 1 кг хліба на заводі, тобто по 100 г на іждивенців. Сестру мою розкуркулили, з хати вигнали, інвентар забрали. Їли ми дубову кору, курай, їли те, хто що згребе. Ходили на степ скобкать, але там у нас сумки віднімали й били. Дуже багато людей мерло від голоду. В нашій родині, на щастя, ніхто не помер, але в сусідів за тиждень вісім чоловік вмерло. Випадків людоїдства не було, вірніше, чуток по селу не ходило, але були випадки, що зникали діти. Багато різних комісій ходило по хатах і забирали все. В мене на печі було десять качанів, так і ті забрали. В селі було декілька сімей переселенців, прізвищ не пам'ятаю».

Спогади жительки м. П'ятихатки Бараін Галини Йосипївии ( записані її онукою, Гурою Вікторією, ученицею СШ № 1 ім. С.М. Кірова );

...Це було весною 1933 р. Моїй бабусі було тоді 16 років. Вона жила з батьками у селі Гуляйполе Щорсківського району. У селі був страшний голод. Люди вимирали цілими сім'ями. У моеї бабусі вмерла мати, а батько загинув на війні. ,

До сусідів із міста приїхала дочка, де вона працювала на фабриці, й привезла сім'ї хліба. У них у сім'ї були тільки батько і маленькі братики. Потім люди бачать, що старша дочка не виходить із хати й день, й другий. А їй же треба повертатись на фабрику. Стали питати в дітей і батька, а вони кажуть, що поїхала в місто. Сусіди замітили, що цей батько топить піч у хаті, а варити у всіх уже нічого. Люди стали дивуватись, і сказали про це голові колгоспу. Голова прийшов до того батька з міліцією і почали обшук. У здоровій діжці вони побачили таке, що вжахнулись. Там лежала порубана й засолена старша дочка, що приїхала з міста. Коли цього чоловіка запитали, навіщо вій це зробив, він відповів, що вбив дочку, щоб урятувати від голоду менших синів. Цей чоловік збожеволів, і його забрали до в'язниці, а маленьких синів відправили до інтернату.

Бабуся тоді так злякалася, що пішла жити в сусіднє село до родичів. Щоб не вмерти з голоду, бабуся й інші діти збирали корінці, колоски, лободу, кропиву, дикий щавель. Усе це сушили, терли й пекли хліб, або, як тоді казали, коржі. Ще діти крали у горобців яйця і пекли їх на вогні. Яйця були дуже маленькими, мали страшенно неприємний запах, але діти їли їх один поперед одного, такі вони були голодні. Бабуся казала, що, хто розпухав від голоду, той умирав, а хто був тільки худий, той жив.

Коли люди так голодували, на стації Щорськ, просто під небом, лежали гори зерна і проростали під дощем. Дітей і дорослих, які ходили красти зерно, розстрілювали на місці, охоронці нікого не жаліли.

Бабуся, роіповідаючи мені про ті страшні роки, плакала, говорила, що під час війни не було такого голоду, як у 1933 р..

3 спогадів Прймака Івана Леонідовича, 1924 р. н., жителя с. Городище Павлоградського району Дніпропетровської області.

...Під час голоду ми, діти, ловили ховрахів, варили їх і їли. Тоді я вперше з'їв м'ясо їжака ( воно виявилося дуже гірким ). ...Дорослі розповідали, що в сусідньому селі Межиріч дійсно знайшли людоїдів. Вони торгували людським м'ясом. їх відкрили випадково, бо серед м'яса знайшли чоловічий ніготь... Пам'ятаю голодуючих, які йшли повз нашу хату ( наша хата стояла при дорозі Павлоград — Дніпропетровськ) і просили води чи хліба. Мати завжди виносила те, що мала, так робили і наші сусіди. Батько казав, що у Павлоградському "Заготзерні" під час голоду зерно поливали водою, воно чорніло і проростало, після чого його вивозили у балки і там висипали.

3 спогадів Дороненко Марії Миколаївни, 1918 р. н., жительки с. Златоустівки Апостолівського району Дніпропетровської області.

...Врожай того року був добрий, але його весь вивезли. Голод був страшний. їли все: лободу, ховрахів. Через голод люди в села йшли в міста. Директором школи був тоді Мусій Оскарович Рейдерман. Дуже добра людина - рятував дітей. У школі дітей годували соєю.

3 спогадів Бредуна Антона Тихоновича, 1904 р. н., жителя с. Шевського Магдалинівського району Дніпропетровської області.

...У селі працювали "Червоні валки", "Красный обоз", які відбирали хліб у селян, вимітали з вагонів залишки борошна. Селяни ховали хліб, боялись голоду, закопували в землю, ховали під подушки, в піч. Але все знаходили й відбирали; декого відправляли до тюрми. Голод був штучний, зроблений властями. Урожай 1932 - 1933 рр. був непоганий. Я добре пам'ятаю випадки голодної смерті. Гинули старі і малі, приймаючи тяжкі муки. Я на власні очі бачив смерть своїх рідних, і це страхіття не зітреться з моєї пам'яті до кінця життя. У нашій сім'ї померли батько й матір, їм було по 52 роки. Помер 2-х річний братик і 16-ти річна сестра.

Були в селі випадки людоїдства. В одній сім'ї батько з матір'ю з'їли своїх 2-х дітей. Який це був жах!

Селянин Межовий розповідає, що він народився й виріс у хуторі Гусарському Межівського району Дніпропетровської області.

...Хутір мав 19 господарств. 10 господарств розкуркулили й вивезли на заслання в 1930 р., 5 розкуркулили пізніше і повиганяли з власних хат, решту 4 господарства - переселили до с. Веселого Межівського району, де їх загнали до колгоспу і де в 1933 р, половина з них умерла з голоду.

...У 1933 р., коли я служив у Червоній Армії ( 3-я стрілецька дивізія, Крим ), до мене звернувся червоноармієць В.С. з проханням дозволити йому звернутися до політрука частини. Він показав мені листа з дому, в якому мати повідомляла, що з сім'ї залишилася вона одна. Батько, сестра і брат вмерли з голоду. Я дозволив йому звернутися до політрука Верховського, який відвів його до комісара дивізії. Червоноармієць В.С. більше до мого підрозділу не повернувся. Через 3 дні забрали його особисті речі...

Масових форм голод на Дніпропетровщині досяг наприкінці зими 1933 року. А на 1 березня 1933 р. в області згідно з явно заниженими офіційними даними померло 1 600 чол., а 16 тисяч – опухлих і хворих. При цьому серед постраждалих були активні колгоспники, які виробляли 500 – 700 трудоднів – зароблений ними хліб був вилучений у колгоспів. Особливо важке становище характеризувало Верхньотокмацький, Нововасилівський, Білозерський, Апостолівський, Васильківський, Нікопольський райони.

На голод не тільки ніхто не звертав ніякої уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. Документи свідчать про те, що обласне керівництво цинічно ставилося до голодування населення на Дніпропетровщині. Яскравим свідченням такої позиції є лист першого секретаря Дніпропетровського обкому партії М. М.Хатаєвича до ЦК ВКП(б), датований початком1933 р.. Там він пише, що «накопичилося вже немало свідчень про окремі факти голодної смерті, опухання, отруєння на грунті вживання в їжу сурогатів. Я менш за все приходжу від цих фактів до хвилювання. За наявності немалої кількості розкраденого хліба у одних по області зараз вже і буде його значна нестача у інших, які менше всього накрали, чи у яких зуміли відібрати накрадене.»

Загалом влада цілком свідомо вела боротьбу з селянством. Той же Хатаєвич заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Є певні підстави вважати, що голод 1933 р. мав також і національне забарвлення. Він був відповіддю на процеси українізації, які привели до зростання національної свідомості в Україні. Фізичне винищення українських селян штучним голодом привело до руйнування соціальної основи нації. Комуністична влада фактично не визнавала національного питання, вважаючи його частиною селянського питання.

Голод у Росії був набагато меншим, оскільки не був пов'язаний із винищенням селянства як носія національної самосвідомості. Жорстокість хлібозаготівель в Україні під час голодомору спричинила смерть від голоду мільйонів селян.

Процес колективізації означав кампанію проти землі, національності й релігії. Голод при цьому використовувався не стільки для придушення опору селянства (його майже не було), а для підриву самого українського етносу. Влада переслідувала саме фізичне винищення українського населення і підрив можливостей українського народу до протидії російському тоталітаризму. У квітні 1988 р. було створено Дніпропетровське обласне відділення Всесоюзного історико – просвітнього суспільства « Меморіал», що бачить одну з основних своїх задач – у широкому ознайомленні громадян із правдою про сталінські репресії, сталінський геноцид проти народів, встановлення історичної справедливості до його жертв, у вихованні в людей почуття несприйняття диктату, політичної агресивності, у формуванні поваги до особистості людини і її прав.

Література

1. Братаніч Б.В., Романенко М.І. Історія рідного краю. Дніпропетровщина: Наш край під час Першої світової війни, Національної революції та соціалістичного будівництва. 1914 – 1939 рр. – Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2007. – С.414

2. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Дніпропетровськ – Мюнхен, 1993.

3. Дніпропетровщина. Історія рідного краю. Розробки уроків та позаурочних заходів (5 – 11 кл.): Посібник для вчителів // За редакцією Т.С. Петряєвої.

4. Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932 – 1933 років на Дніпропетровщині: Навч. посібник. Дніпропетровськ: ДДУ, 1993. – С.7.

5. Пащенко А.Я. Проведення суцільної колективізації та організаційно – господарське зміцнення колгоспів (1929 – 1937 рр.). Випуск 10. Дніпропетровськ: Обласне книжне видавництво, 1961. – С. 11 – 20.

http://www.kazedu.kz/referat/155479

Тінь Голодомору над західними українцями

: greatfamine3233; November 9th, 2012

Торік на межі Тернопільської та Хмельницької областей було споруджено монумент, який символізує єдність українців у скорботі за мільйонами жертв голодомору 1932—1933 років. Пам’ятник має вигляд прикордонного стовпа з колючим дротом. Його прототип на березі Збруча в ті страшні роки розділяв Галичину, яка перебувала під владою Польщі і не знала голоду, та Велику Україну з вимираючим населенням. До символічного стовпа прихилився сніп пшениці, перев’язаний вишитим рушником. Ідея усвідомленої допомоги жителів Галичини братам-українцям із Наддніпрянщини, яку втілили в бетоні тернопільський архітектор Данило Чепіль і скульптор Дмитро Пилип’як, має глибокий зміст, який не підвладний часу.

Селяни-втікачі з радянського боку на території Західної України з’явилися вже на початку 1932 року. Львівська газета «Нова зоря» наводила дані: за цілий 1931 рік кордон перейшли 324 родини, а лише в січні-березні 1933-го — 359. Біженців не зупиняли ані озброєні до зубів радянські прикордонники, ані польська влада прикордонних воєводств.

Допомогу наддніпрянцям надавали члени «Просвіти» та священики. Вони підшукували прибулим притулок, виділяли кошти на тимчасове перебування і взагалі підтримували чим і як могли.

Анастасії Луців із міста Бучач на Тернопіллі 1932-го минуло лише шість років. Але жінка добре пам’ятає, як до них приходили люди з-за Збруча. «Вже тоді вони були голодні, виснажені. Просили що-небудь попоїсти, щоби вижити, — згадує жінка. — На хлібину або кілограм-два борошна міняли родинні реліквії — вишиті рушники, намисто тощо. Мій батько вчив дітей: «Ніколи не можна відпускати голодну людину з порожніми руками. І ми їм давали їсти — квасолю, картоплю, юшку…»

Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодуючим Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги.

У липні 1933 року протест проти політики винищення українського селянства висловили єпископи Української греко-католицької церкви. Їхнє звернення до людей доброї волі підтримали майже всі західноукраїнські культурні, політичні та інші організації. Петиції було надіслано радянському уряду та в Лігу Націй. Проте високі установи не відреагували. Тоді з ініціативи Української парламентської репрезентації у Львові було створено громадський Комітет порятунку України. Очолив його головний редактор газети «Діло» Василь Мудрий.

А тим часом на другому боці Збруча голод косив мільйони людей. Незважаючи на запроваджений 27 грудня 1932 року єдиний паспортний режим, який позбавляв селян права на вільне пересування, підрадянські українці не переставали прибувати з території, що межувала з Польщею. Моторошно стає від спогадів жительки Бучача Кароліни Мойсеїв, котрій минуло вже 103 роки: «У 1933-му по нашому місту ходили багато людей зі східних областей України. Бувало, що вони вже й не просили їсти, а самі перемелювали кукурудзяне борошно з лободою чи кропивою, і виходив такий чир. Інші збирали гілки вишень, черешень, варили з них чай. Чай з чебрецю, а ще більше зі звіробою, який назвали Божою кров’ю, рятував людей… Наш священик Болотюк збирав з парафіян хліб і гроші, щоб допомогти голодуючим. А коли у 1939-му прийшли більшовики, то згадали йому цю допомогу і засудили…»

Комітет порятунку України налагодив відправку за Збруч посилок із харчами. Але радянська влада перекрила і цей останній канал допомоги єдинокровним братам. Автори історичної праці «Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям» Богдан Лановик, Микола Лазарович і Роман Матейко стверджують: «Для допомоги голодуючим західні українці пускали плоти з продуктами та збіжжям по Збручу. Але якщо польські прикордонники заплющували на це очі, знаючи про жахіття на протилежному боці річки, то радянські охоронці кордону стріляли в українців, які намагалися підхопити плоти з харчами».

103-річний житель села Королівка Борщівського району Григорій Ковпак теж пам’ятає про добрі справи осередків Комітету порятунку України: «У 1933-муми зібрали продукти — борошно, сухарі, сушені овочі — завантажили ешелон і відправили за Збруч. Але радянські прикордонники його завернули, сказавши, що голоду немає…»

На вшанування пам’яті убієнних голодом українців Комітет порятунку України оголосив 29 жовтня 1933 року Днем національної жалоби та протесту. Поминальні панахиди відбулися майже в усіх містах і селах Галичини і Волині, а також країнах Європи та Америки, де проживали українці. За допомогу голодуючим харчами, церковні відправи за душами жертв голоду більшовики люто нагадають західним українцям після 1939-го року. У державному архіві Тернопільської області зберігаються десятки кримінальних справ, порушених проти галичан, небайдужих до долі людей на Великій Україні. Наприклад, колишнього члена УНДО, а в 1933-му — секретаря Бучацького повітового Комітету порятунку України Степана Шипилявого в 1940 році було обвинувачено за «антирадянську діяльність та агітацію» і засуджено до восьми років виправно-трудових таборів. Такий же строк «заробив» його земляк Корнило Крушельницький — член патріотичних товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Міщанське братство», «Сокіл» і учасник акції зі збирання продуктів і грошей голодуючим у 1933-му… Перелік осіб, яким радянські каральні органи «віддячили» за допомогу братам-наддніпрянцям, можна продовжити…

Тінь Голодомору 1932—1933 років на Великій Україні ще довго висіла над західними українцями. Сьогодні мости пам’яті, які об’єднали два береги Збруча, не дозволяють нам забути про жертв геноциду.

http://dt.ua/SOCIETY/tin_golodomoru_nad_zahidnimi_ukrayintsyami-58577.html

(no subject)

: greatfamine3233; July 23rd, 2012

«В годы перестройки широко распространялось мнение, будто голод был вызван резким увеличением экспорта зерна для покупки западного промышленного оборудования. Это неверно. В 1932 г. экспорт был резко сокращен – он составил всего 1,8 млн. т против 4,8 в 1930 и 5,2 млн. т в 1931 г., а в конце 1934 г. экспорт вообще был прекращен.»

Все верно, цифры правильные. Не мог экспорт зерна в том году быть причиной голода. Хотя отказ от экспорта, несомненно, позволил бы спасти миллионы жизней. До революции пуд зерна на человека в месяц считался прожиточным минимумом, полтора пуда – нормой потребления. Сколько человек смогли бы продержаться полгода на 1,8 млн. тонн? – от 12 до 19 миллионов!

http://antisgkm.narod.ru/jump3.htm

Экспорт зерна и голодомор

: greatfamine3233; July 23rd, 2012

Автор: Сергей Журавлев
Вопреки уверенности антисталинистов, голод 1930-х годов и экспорт зерна из СССР, ради "покупки импортных станков" и "развития промышленности", никак между собой не связаны. Советская статистика внешней торговли, даже в части стоимостных показателей, вполне достоверна и корректна.

Рубль, фигурирующей в этих расчетах, представляет собой просто результат пересчета валютных операций по известным фиксированным курсам, см. пояснения на графиках. А с 19.07.37 он был привязан к доллару США и вполне официально по курсу 18.87 центов за рубль (5.3 руб. за долл.), пока разобиженный на США Сталин 1 марта 1950 не отменил эту привязку и не ввел золотой стандарт для рубля - 0.222168 г. чистого золота. Странная эта цифра опять-таки определялась курсом 4 рубля за долл., который вождь установил из каких-то, ведомых одному ему соображений.

Не имея, по техническим причинам, возможности сколько-нибудь подробно комментировать статистику, ограничусь 3-мя графиками и 2-мя замечаниями, состоящими в следующем.

Во-первых, экспорт СССР в 30-е годы был по нашим нынешним меркам крохотным. За 9 лет сталинской революции от «великого перелома»-1929 до «большого террора» -1937 (включительно) вся экспортная выручка составила, по ориентировочному подсчету, 49.5 млрд. долл. в современном масштабе цен. Столько сейчас Россия на пике нефтяных цен зарабатывает за месяц. Это немного объясняет разительный контраст в уровне жизни тогда и теперь, хотя и не полностью, конечно.

Во-вторых, зерно не было единственной и даже главной опорой сталинского валютного баланса. В 1928-29 зерно практически не вывозили вовсе из-за срыва хлебозаготовок, а в 1932-36 доля зернового экспорта в экспортной выручке составляла лишь 6.3% (в России 1909-12 около 40%), падая в «годы голода» (1934, 36) до 2-3%. Кроме того, зерно ввозилось в небольших количествах из Персии. В условиях глобального кризиса, разразившегося в 1931, мировая торговля была парализована, денежные расчеты сменились бартером и потоками золота. Кроме того, после 1933 ухудшились отношения с основным торговым партером и кредитором - Германией, хотя СССР некоторое время всеми силами старался их сохранить, закрывая глаза на антикоммунистическую риторику Гитлера.

Поэтому простая, существующая в массовом представлении, цепочка «коллективизация дала валюту для закупок оборудования, необходимого для индустриализации», не выстраивается. Коллективизация дала поток бегущией из колхозов в город рабсилы и хлеб для ее питания – это да, но это и все. Никак не подтверждается статистикой и искусственное происхождение голодомора 1932-33 в результате увеличения экспорта хлеба для подавления крестьянского сопротивления колхозам, как и «малого» голода 1936, когда подавлять было уже особенно некого.

original (2)

http://mosmonitor.ru/articles/economy/eksport-zerna-i-golodomor.html

Почему в Украине в 20-х и 40-х годах был Голод?

: greatfamine3233; May 16th, 2012

УНИАН много писал о Голодоморе 30-х годов. Но я попробовал исследовать, почему был голод в 20-х годах? И почему был в 40-х? Первая мировая война прокатилась тяжелым тараном через Украину, фронты перепахали снарядами нашу землю. Люди были ограблены, хозяйства уничтожены, но голода, от которого погибали массово люди, во время войны все же не было. Почему же возник голод после нее?

Битвы Первой мировой войны не происходили на собственно российских землях, впрочем с захватом в России власти большевиками в городах европейской России наступил голод. В декабре 1917 года Совнарком РФССР под руководством В.Ленина «подсчитал», что в Украине есть 500000 000 пудов «излишков зерна», это около 750 тысяч тонн. (Ленинский сборник, т. XVIII с.83)

Видите, у большевиков не было ни орбитальных спутников, ни Интернета, но в Петрограде за тысячу километров от Украины просветили наши амбары у каждого хозяина, взвесили и подсчитали наше зерно!

20 декабря 1917 года Ленин назначает Георгия Орджоникидзе чрезвычайным комиссаром «района Украина» (!?), который в январе и феврале 1918 года ездил в Харьков, Екатеринослава Кировоград, Одессу, Николаев, Херсон, Полтаву с продотрядами и руководил грабежом тех «излишков зерна» и отсылкой их в Россию. Товарищ комиссар должен был хорошо потрудиться, потому что 3 февраля 1918 года Ленин пишет ему: «От души благодарю за энергичные меры в продовольственном деле. Продолжайте, ради бога, всеми силами добывать продовольствие, организуйте спешно ссыпку хлеба, чтобы успеть наладить снабжение до бездорожья» (см: Ленин В.И., Сочинения, т.35).

А было за что благодарить «комиссара района Украина». Он приказал, чтобы в городах Харьковской области не делали запасов больше, чем на две недели.

В декабре 1917 года и январе 1918 года только в Изюмском уезде было реквизировано и отправлено в Россию 740 000 пудов зерна (около 1200 тонн). («Продовольственное дело» №34/1918).

23 января 1918 года нарком продовольствия сообщал Ленину, что из Полтавской области на 18 января отправлено в Петрограда 30 вагонов пшеницы, в Москву – 30 вагонов пшеничной и ржаной муки и по 20 вагонов – в Новгородскую, Смоленскую и Владимирскую губернии. 18 января 1918 года с Черниговщины отправлено в Петроград и на Западный фронт 140 вагонов сахара. С 18 февраля по 9 марта 1918 года только из Херсонской области в Россию вывезено 1090 вагонов хлеба.

Очень интересную статистику о вывозе хлеба из Украины в Россию находим в телеграфных сообщениях комиссара Харьковского железнодорожного узла: 19 февраля 1918 года отправлено 2 поезда; 20-го – 2 поезда; 21-го – 2 поезда; 22-го - 7 поездов; 23-го – 3 поезда; 24-го – 3 поезда; 26-го – 2 поезда в составе 75 вагонов; 28-го – 30 вагонов продовольственных грузов в Московскую, 50 вагонов – в Петроградскую и 154 вагона – в северные губернии. 1 марта 1918 года в северные губернии отправлено 40 вагонов, в Москву - 23 вагона муки, вагон круп и вагон консервов.

Все эти сведения я скопировал из открытых архивных документов России.

Этот перечень можно продолжить, но и представленные документы удостоверяют объем грабежа Украины большевиками. Понятно, что при необходимости одно государство помогает другому. Но это делается на основе межгосударственных соглашений и договоров. В данном случае такие соглашения должны были заключаться между РФСРР и УНР. Но этого не произошло. Московские большевики военной силой на территории другого государства УНР реквизировали продовольственные продукты – зерно, муку, сахар, крупы и прочее. Для реквизиции хлеба у крестьян большевики Ленина создали специальные военные отряды преимущественно из «рабочих и матросов» братской России. Первый такой «продотряд» отправился из Харькова уже 16 декабря 1917 года в район Сумщины. Вооруженные столкновения при реквизиции возникали на Донбассе и вокруг крупных промышленных городов.

Насильственное изъятие продовольствия в Украине большевиками быстро довело до введения в Украине карточной системы в городах. Сначала на человека, работающего физически, норма была полтора фунта хлеба, на всех других – по одному фунту (фунт приблизительно равен 400 г.). Так после двух месяцев отбора хлеба в Украине, где было «500 миллионов пудов хлебных излишков», начался голод. В двадцатые годы ХХ века Украина (УССР) вошла ограбленная, обворованная «старшим братом» и не только по хлеба, но и по сакральному имуществу. Согласно декретам Ленина от 1918 и 1922 годов о так называемой секуляризации и реквизиции церковного имущества, в Украине ограблено и продано за границу церковных ценностей на сумму восемь миллиардов долларов по тогдашнему курсу (см: Самохвалов В. КП(б)У в борьбе за восстановление народного хозяйства в 1921-1926 гг.). Немало вывезено его в Россию и до сих пор не возвращено. Предметы духовно-культурного, исторического тысячелетнего наследия, созданные гением нашего народа, были разграблены.

Таким образом, следует отметить, что создателем голода в Украине был Совнарком РФСРР во главе с Лениным. У Сталина был хороший учитель, он только усовершенствовал ленинскую систему и распространил действие на все территории, где проживали украинцы, – (посмотри на этнографическую карту расселения украинцев того времени, в том числе на пограничные уезды в южных областях РФ, Поволжья, Дона, Кубани, а также Казахстана, на так называемый Серый Клин). Отдельные исследователи голод в 1917–1922 годах назвали прелюдией Голодомора 1932-33 годов. Голодомор тридцатых годов ХХ в. широко исследован украинскими и зарубежными историками, поэтому в этой статье не обсуждается. Но при случае тем, кто отрицает Голодомор, нужно вспомнить одну цифру, которую привел сын Иосифа Сталина Яков Джугашвили в разговоре с польскими офицерами - заключенными немецких концлагерей 1943 года в разговоре о трагедии Катыни. Он сказал: “Что вы кричите о каких-то 4 тысячах человек? В тридцатых годах в Украине от голода погибли три с половиной миллиона людей - и все молчат”. Как видим, даже сын Сталина был информирован о трагедии в Украине. А что подал «только» 3,5 миллионов жертв, это уже вопрос сталинской статистики. Здесь важно, что он утвердил, что Голодомор был! Этот разговор напечатали не так давно в польской газете “Политика”.

Голод в 1946-47 годах также еще не исследован полностью. Здесь я хотел бы вспомнить Никиту Хрущева, который на VIII пленуме ПОРП(б) в Варшаве, куда он прибыл без приглашения, в октябре 1956 года, отвечая партийному деятелю Польши Владиславу Гомулке, сказал:

«Я мог бы вручить вам, дорогой товарищ Гомулка, список лиц, ставших жертвой каннибализма в 1946–47 годах во время голода в Украине, а мы тем временем давали вам зерно, давали вам не его излишки, а отрывали его от живого тела нашего народа... В 1946–47 годах был голод в Украине, был каннибализм (спросите Ванду Василевскую), а мы поставляли вам зерно».

Нужно заметить, что голод в 1946–47 годах охватил собственно территории Украины, где сельское хозяйство было коллективизировано, где были колхозы и совхозы, созданные уже в 1939 году, что способствовало государству в ограблении крестьян. Очевидно СССР не «давал», а продавал Польше, и не только Польше, украинский хлеб на базе межгосударственного соглашения с 1946–1948 годов. Тогда Польше «дали» 300 (триста) тысяч тонн зерна.

Следствием всех голодов в Украине было уничтожение как численности так и этнофонда народа. Уничтожен был самый здоровый национальный этнофонд, самая здоровая часть нации, которой тогда было крестьянство. Следует признать, что до сих пор мы не смогли воспроизвести потерянный в годы голодов физически-моральный этнофонд народа.

Именно в этом я вижу корень лозунга, который поставил в эпиграф.

Степан Семенюк, бывший политический референт краевого провода ОУН, председатель политического отдела военной округ УПА, специально для УНИАН

http://www.unian.net/news/408220-pochemu-v-ukraine-v-20-h-i-40-h-godah-byil-golod.html

Злочинність радянської влади в контексті тогочасного радянського кримінального законодавства

: greatfamine3233; March 25th, 2012

Спланована конфіскація у селян урожаю зернових та інших продуктів харчування представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 р. безпосередньо призвела до вбивства селян у мільйонних масштабах. Незважаючи, що злочинні дії представників сталінської влади, котрі спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно норм тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до цього злочину, не поніс покарання. Впродовж дисятиліть злочин масового вбивства людей штучним голодом не лише навмисно замовчувався радянською владою, але й взагалі було заборонено про нього де-небудь згадувати. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади на факти злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований на словах чи на папері, стан реалізації радянської законності в тоталітарній радянській державі. Голодомор 1932-33 р. міг виникнути лише завдяки суперечності між формально, "на папері" прийнятими законами та дійсними процесами їхньої реалізації. Фактично органи радянської влади власними діями чи бездіяльністю пов'язано прийняли участь у злочині масового вбивства людей штучним голодом в 1932-33 р., незважаючи, що радянське законодавство відповідними нормативними актами офіційно, але тільки на словах, регулювало владні функції та компетенції усіх структур радянської влади.

Голодомор: два десятки доказів і жодного спростування

: greatfamine3233; December 16th, 2011

Рівно рік тому, після того як Президент України Віктор Янукович назвав Голодомор «спільною трагедією» народів колишнього СРСР, політолог Олександр Палій оприлюднив низку запитань до глави держави та тих людей, які заперечували геноцидний характер нищення українців голодом. Проте й до сьогодні, зазначають «Сільські вісті», вмістивши виступ Олександра Палія, ці запитання залишаються без відповіді.
Якщо Голодомор не є геноцидом українського народу, а «спільною трагедією», то як могло статися, що між переписами 1926 і 1937 років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від їх чисельності у 1926-у. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона. А їх було 26,421 мільйона, тобто на 10,825 мільйона менше.

Звісно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було суворо покарано радянським правосуддям. Але як тоді бути з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939-го? А вони свідчать, що кількість українців з 1926-го по 1939 рік скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйона, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% — з 147,028 до 170,557 мільйона. Якби до України застосувати хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників у республіці, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.

І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні наша країна — №1 у світі за стрімкістю зменшення населення.
Можна було б людям, які заперечують геноцидний характер Голодомору, поставити ще чимало запитань. Наприклад, такі:

— Чому в українських селах, де проводилися відповідні обрахунки, число загиблих унаслідок Голодомору більше, ніж у Другій світовій війні (а в ній загинуло щонайменше шість із половиною мільйонів мешканців України)?
Області України, населені пункти, а також кордон УРСР у 1932 — 1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з військовослужбовцями загинуло багато втікачів. Є сила-силенна доказів цього та свідчень досі живих людей.
— Чому єдиним регіоном СРСР, крім України, де в 1932 — 1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань, де на той час переважало українське населення?
— Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, жителі численних українських сіл вимирали від голоду, а за кілька кілометрів, на території Росії та Білорусії, населення не згадує жертв голодомору?
— Чому тільки щодо населення України було
ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?
— Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не дозволяти виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а «тих, хто пробрався на північ», негайно заарештовувати і після виявлення «контрреволюційних елементів» висилати на місця попереднього проживання?
— Чому в розпал Голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?
— Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися в хати померлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення — ні?
— Чому Голодомор проводився одночасно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?
— Чому про Голод у Поволжі 1921 — 1922 років у СРСР можна було вільно писати, а за бодай згадування про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі «брудними наклепами» й продовжував так робити ще кілька десятиліть опісля?
— Чому під час Голодомору в Україні в 1932 — 1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та великі обсяги інших харчів, на що є безліч підтверджень в офіційній біржовій статистиці?
— Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням й основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. Врятувати українських селян від голодної смерті коштувало б копійки порівняно з тим, як багато ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?
— Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити навіть пошепки про «заборонені» речі, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?
— Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні внаслідок голоду «етнографічний матеріал буде змінено»?
— Чому свідки розмови Сталіна з участю Постишева і Косіора розповідали, як Сталін похвалив їх за звіти про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: «Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные»?
— Чи є підстави не довіряти самому генеральному секретареві Комуністичної партії Хрущову, який на ХХ з’їзді КПРС зізнався у тому, що Сталін мав намір виселити всіх українців з України: «Українці уникнули цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив». Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін нарікав на «ненадійне» становище в Україні та шкодував, що не прийняв остаточного рішення про виселення українців до Сибіру. Якщо в 1944 році керівництво СРСР схилялося до геноциду українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933-у?

Якщо важливі правда і повага до земляків, то на ці запитання повинні бути логічні відповіді.
Олександр ПАЛІЙ,
політолог.

www.chornomorka.com

Голодомор був геноцидом. Так вважав автор терміну "геноцид"

: greatfamine3233; January 24th, 2011

Докторові права, польському єврею Рафалу Лемкіну (1900-1959) людство зобов'язане визначенням слова "геноцид", і розробкою Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду, прийнятої Асамблеєю ООН у 1948 році.

Опрацюванню правового підґрунтя своєї конвенції Лемкін присвятив усе своє життя. Тому нам, громадянам України, цікаво було б знати точку зору цього титана юридичної думки про голод 1932-1933 рр. у нашій країні.

Тим більше, що єдиного погляду на це питання в нашому суспільстві, на жаль, досі немає.

Відразу зауважимо, що якби тоді, 1948-го року, Асамблея ООН проголосувала авторський текст Конвенції Рафала Лемкіна без змін, то весь світ визнав би Голодомор геноцидом українського народу.

Але в тому-то й справа, що на вимогу радянської делегації (знала кішка, чиє м'ясо з'їла!) з тексту Лемкіна було вилучене положення про визнання геноцидом "навмисного винищення соціальних груп або їх частин", що й відбулося в СРСР 1933-го року з українським селянством.

Не в змозі вплинути на зміну цього рішення Асамблеї ООН, Рафал Лемкін довів геноцидні дії Кремля відносно українців іншим методом. Він зробив це з застосуванням визначених ним же чотирьох етапів нищення української нації комуністичним режимом.

Previous 10

greatfamine3233

Голодомор 1932—1933 років